Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Приємний вид, коли бурхливе море

      Після хуртовини втишається,

      Коли після важких сльотливих хмар

      Лазурем небо чистеє пишається,

      Коли війна нелюдяна кривава

      На мир переміняється,

      І ворожнеча між двома людьми лукава

      Щирою приязню устороняється.

      Убивши брата, Каїн много літ

      Блукав по світі. Мов бичі криваві,

      Його гонило щось із краю в край.

      І був весь світ ненависний йому,

      Ненависна земля, і море, й ранній

      Пожар небес, і тихозора ніч.

      Ненависні були йому всі люди:

      Бо в кождому лиці людському бачив

      Криваве, синє Авеля[113] лице —

      То в передсмертних судрогах, то знов

      З застиглим виразом страшного болю,

      Докору й передсмертної тривоги.

      Ненависна була йому і та,

      Котру колись любив він більш вітця,

      І матері, і більш всього на світі, —

      Його сестра і жінка враз[114], нелюба

      За те, що їй ім’я було – людина,

      Що Авелеві були в неї очі,

      І голос Авелів, і серце щире, —

      За те, що так його любила вірно,

      Що, хоч сама невинна й чиста серцем,

      Не вагувалася для нього все

      Покинути, з проклятим поділити

      Його прокляту долю.

      Наче тінь,

      Вона ходила з ним. Із уст її

      Ніколи Каїн не почув докору,

      Хоч вид її, і голос, і любов

      Були йому найтяжчим, ненастанним

      Докором. Інколи, як лютий біль

      Осилював його, він, мов безумний,

      Гнав геть її від себе – і, послушна,

      Вона щезала, тихим, скорбним гостем

      Являлась між людей, дітей, онуків,

      Та не надовго. Як прийшла таємно,

      Так і щезала, і в пустиню йшла,

      Чуттям угадуючи ті стежки,

      Куди блукав її нещасний брат.

      Була мов нитка срібна, що в’язала

      Самотнього, запеклого з життям

      Людей. Теплом, що жеврілось в її

      Жіночім серці, силувалась гріти

      Убійці душу.

      Та дарма! Мов риба,

      Що б’єсь об остру кригу, аж сама

      В ній зціпеніє, так вона весь вік

      З сил вибивалась, мов лучина та

      Горіла й власним нищилась огнем.

      Раз в темних пралісах вони в скалистій

      Печері ночували. Втомлена,

      Вона заснула, голову поклавши

      На камінь. Каїн розложив огонь

      І сів побіля нього, в полум’я

      Втопивши очі. Фантастичні сцени

      І явища раз по раз виринали

      З огнистих язиків, і, ловлячи

      їх поглядом, немов здрімався Каїн, —

      Сну тихого, правдивого давно,

      Давно не знали вже його повіки!

      А як настало

Скачать книгу