ті настирні й болючі сни, які притаманні більшості людей. У мене не було жодної рідної душі, яка могла б притиснутися до мене, ані відчуття, що поряд перебуває мій брат чи товариш. Натомість мене мордувало безсоння; я думав про своїх батьків і про те, як вони могли так легко мене позбутися. Я чув різні розмови, які безцеремонно вели у моїй присутності, і по-своєму тлумачив ті жахливі слова. Я міркував над тим, що буде, коли я виросту, а король Шрюд помре. Мені іноді було цікаво, чи Моллі Розквашений Ніс та Керрі сумували за мною, чи прийняли моє раптове зникнення так само легко, як і появу. Але здебільшого я страждав від самотності, оскільки у великому замку не було нікого, кого б я міг би назвати своїм другом. Виняток становили тварини, але Барріч заборонив з ними спілкуватися близько.
Одного вечора я, втомлений, лягав спати. Я мучив себе страхами, аж доки поступово не заснув. А прокинувся від того, що мені світили в обличчя, але я вже знав: щось не так. Я спав недовго. На відміну від білого сонячного проміння у вікні, світло було жовтого кольору і коливалося. Я неохоче потягнувся й розплющив очі.
Якийсь чоловік стояв у ногах ліжка, тримаючи наді мною ліхтар. Це було рідкістю в Оленячому замку, але мою увагу привернуло не мерехтіння світла. Чоловік сам собою досить дивний. Одягнутий у плащ кольору нефарбованої овечої шерсті. Видно було, що плаща прали, але дуже давно. Його неохайні волосся й борода були того ж кольору і створювали таке ж враження. Незважаючи на колір волосся незнайомця, я не міг визначити його віку. На обличчі шрами від висипів. Але я ще не бачив, щоб людина була так побита віспою. Його шрами були яскраво-червоного та рожевого кольору й скидалися на невеликі опіки. Навіть у світлі ліхтаря вони відливали свинцевим відтінком. Чоловік мав худі, жилаві руки та пергаментну білу шкіру. Він свердлив мене своїми зеленими очима, що відблискували у світлі ліхтаря. В житті не бачив такого пронизливого погляду. Вони нагадували очі кота на полюванні: таке ж поєднання радощів та жорстокості. Я натягнув ковдру до підборіддя.
– Прокинувся, – сказав він. – Чудово. Вставай і йди за мною.
Він різко одвернувся від мого ліжка й пішов до дверей у темний куток між каміном та стіною. Я не рухався. Він знову подивився на мене і підняв лампу.
– Хутчіше, – роздратовано сказав чоловік і стукнув палицею, на яку спирався, стоячи перед ліжком.
Я виліз із ліжка, соваючи босими ногами по прохолодній підлозі. Я потягнувся за одягом та черевиками, але чоловік не став чекати. Він знову подивився назад, щоб дізнатися, що затримувало мене. Під його пронизливим поглядом я впустив одяг і затремтів.
Я мовчки пішов за ним у самій нічній сорочці. Я не міг зрозуміти, чому це роблю: просто мені наказали. Він вів мене до дверей, біля яких я жодного разу не бував. Там виявився вузький прогін спіральних сходів. Чоловік світив на них ліхтарем, який тримав над головою. Він відкидав тінь позад себе й наді мною, тому я йшов у цілковитій темряві, намацуючи кожен крок. Східці були холодні як лід, стерті, гладенькі й надзвичайно
