від мене й повільно оглянув кімнату. Я відчув, що чоловік здивований і роздратований.
– Ну й безлад. Навіть гірше. Добре. Ненадовго, я гадаю. Можливо, трішки затягнеться. Скоро все прийде в норму. Але перед цим варто познайомитися. Вважаю, що стояти тут у нічній сороці – досить прохолодно. Сюди, хлопче.
Ми пішли в затишну частину кімнати. Чоловік присів на розбитий дерев’яний стілець, вкритий складеною в кілька разів рядниною. Я був радий занурити пальці ніг у шерстяний килимок. В очікуванні став перед чоловіком, який свердлив мене своїми зеленими очима. Декілька хвилин тривала тиша. Нарешті він заговорив.
– Найперше дозволь мені представити тебе самому собі. Твоє походження написано на тобі. Шрюд вирішив визнати це, оскільки всі його заперечення не переконали нікого.
Чоловік на мить усміхнувся, наче його щось розвеселило.
– На превеликий жаль, Гален не хоче вчити тебе Скіллу. Багато років тому це було заборонено, оскільки боялися, що Скілл стане звичним інструментом. Готовий побитися об заклад, що якби старий Гален вирішив тебе навчати, то в тебе б усе добре вийшло. Але немає часу перейматися тим, чого вже не станеться.
Чоловік мрійливо зітхнув і трохи помовчав. Раптом він продовжив:
– Барріч навчив тебе працювати і слухатися. Ці дві речі Барріч добре вміє робити. Ти не надто швидкий, сильний чи кмітливий. Не думай, що це не так. Але у тебе вистачає впертості, щоб виснажити когось швидшого, сильнішого чи кмітливішого. Це небезпечніше для тебе, аніж для когось іншого. Втім, це байдуже. Ти тепер людина короля. І тобі час навчитися розуміти, що це найважливіше, що є в тобі. Король годує, одягає і навчає тебе. Єдине, чого він вимагає взамін, – твоєї відданості. Пізніше він вдаватиметься до твоїх послуг. Отже, на умовах, що ти є людиною короля, повністю відданою йому, я тебе вчити згоден. Інакше вчити мого мистецтва буде небезпечно.
Чоловік замовк, і ми довго просто дивилися одне на одного. – Ти згоден? – запитав він. Це було не просто питання, а укладення угоди.
– Згоден, – сказав я. Оскільки він продовжував чекати, я додав: – Даю слово.
– Добре, – сердечно промовив він. – Тепер поговоримо про інші речі. Ти колись бачив мене до цього?
– Ні.
На мить я зрозумів, як це дивно, оскільки, хоч у замку часто бували відвідувачі, цей чоловік, без сумніву, жив тут уже довший час. А майже всіх я знав, якщо не по імені, то в обличчя.
– Ти знаєш, хто я, хлопче? І знаєш, чому ти тут?
Я заперечно хитав головою у відповідь на кожне питання.
– Ніхто не знає. Тому дивись, щоб так і було. Затям собі: нікому не говори, чим ми тут займаємось і чого ти тут навчишся. Зрозумів?
Мій кивок задовольнив його, оскільки він розслаблено відкинувся на стільці. Кістлявими руками він схопився за свої коліна крізь шерстяну накидку.
– Добре. Добре.
