Гесті прогнала мене з кімнати, як надокучливе курча. Нарешті я міг податися на кухню по їжу.
Після обіду я знову тренувався з Год, поки не усвідомив, що моя жердина якимсь незбагненним робом поважчала. Потім знову вечеря, сон, а зранку – навчання у Барріча. Так минали мої дні, а у вільний час я виконував завдання, пов’язані з моїм навчанням: наприклад, тягання збруї для Барріча, підмітання зброярні й наведення ладу у зброярні Год. Одного разу ввечері в себе на ліжку я знайшов аж три костюми, зокрема й панчохи. Два з них були досить прості, знайомого мені брунатного кольору; такі носили майже всі діти мого віку. Але третій був з тонкої блакитної матерії. На грудях срібними нитками вишито оленячу голову. У Барріча та інших вояків була емблема у вигляді оленя в стрибку. Я бачив лише голову оленя у Регала та Рояла. Отже, я дивився на костюм і дивувався. Також мене бентежив червоний шов по діагоналі.
– Це означає, що ти бастард, – байдуже сказав Барріч, коли я запитав. – Твоє королівське походження визнали, але ти все одно залишаєшся бастардом. От і все. Просто, аби всі одразу бачили, що ти королівської крові, але не по прямій лінії. Якщо не подобається, можеш поміняти. Гадаю, король не буде проти. Отримаєш власне ім’я та герб.
– Ім’я?
– Звісно. Це досить просте прохання. У благородних домах бастарди рідко трапляються, особливо королівські. Але буває й таке.
Під приводом того, що мені треба вчитися вправлятися з сідлом, ми пішли до майстерні шукати стару збрую. У Барріча була дивна пристрасть лагодити вже зужиту упряж і знаходити їй нове використання.
– Вигадай собі ім’я та герб і скажи королю…
– Яке ім’я?
– Будь-яке на твій смак. О, здається, сідло вже дихає на ладан; хтось покинув його під дощем, і воно запліснявіло. Подивимося, чи можна з ним щось зробити.
– Воно буде несправжнім.
– Що?
Барріч простягнув мені купу смердючої шкіри. Я взяв її.
– Ім’я, яке я вигадаю. Я не відчуватиму його своїм.
– І що ж ти робитимеш?
Я глибоко вдихнув.
– Нехай король назве мене. Або ти. – Я набрався сміливості. – Або мій батько. Як вважаєш?
Барріч спохмурнів.
– У тебе якісь дивні думки. Подумай сам і вигадаєш підходяще ім’я.
– Фітц, – уїдливо сказав я.
Барріч стиснув щелепи.
– Давай краще просто полагодимо це сідло, – тихо запропонував він.
Ми віднесли його до верстака й почали чистити.
– Бастарди трапляються досить часто, – зауважив я. – А у місті батьки дають їм якесь ім’я.
– У місті – так, часто, – за мить погодився Барріч. – Солдати й матроси постійно волочаться з дівками: так живе простий народ. Але не аристократи і люди, у яких є хоч краплина гідності. Що б
