є більше, аніж два жовтих?
– Напевно, якщо вони під низом, але я не думаю, що це так. Чейде, що за випробування?
Він розкрив свою кістляву зморшкувату руку й порився у жмені камінців довгим указівним пальцем.
– Так, ти маєш рацію. Лише два жовтих. Спробуємо ще раз?
– Чейде, я зможу це зробити.
– Ти так вважаєш? Подивись знову на камінчики. Раз, два, три. Тепер знову вгадуй. Тут є червоні?
– Так. Чейде, що за завдання?
– Тут було більше червоних чи синіх? Принести мені якусь особисту річ з нічного столика короля.
– Що?
– Тут більше червоних, аніж синіх?
– Ні, я маю на увазі, що це за завдання?
– Неправильно! – реготнув Чейд і відкрив долоню.
– Дивись. Три синіх і три червоних. Однаково. Тобі треба швидше помічати все, якщо ти хочеш пройти випробування.
– А ще тут сім зелених камінців. Я знав це, Чейде. Але… ти хочеш, щоб я щось викрав у короля? – Я досі не міг повірити своїм вухам.
– Не вкрасти, просто позичити, як ножиці мадам Гесті. Це просто безневинний жарт. Хіба ні?
– Окрім того, що мене відлупцюють, якщо зловлять. Або навіть гірше.
– Ти боїшся, що тебе зловлять. Тому я сказав, щоб ти почекав кілька місяців, доки не відточиш свої навички.
– Я не боюсь покарання. Якщо мене зловлять… я з королем… ми уклали угоду… – Я замовк і збентежено подивися на нього. Вказівки Чейда були частиною нашої угоди. Щоразу, коли ми бачилися з Чейдом, він нагадував мені про цю угоду перед вказівками. Я присягався у відданості як Чейдові, так і королю. Звісно, він би помітив, що я порушую угоду, діючи проти короля.
– Це просто гра, хлопче, – спокійно сказав Чейд. – От і все. Просто трішки пустощів. Це не так серйозно, як тобі здається. Я вибрав це завдання лише через те, що кімната короля та його речі ретельно охороняються. Кожен може вкрасти ножиці ткалі. Зараз я маю на увазі непомітне пересування, щоби пробратись у покої короля і взяти якусь його річ. Якщо тобі вдасться, я повірю, що недарма витрачав час, навчаючи тебе, і ти це оцінив.
– Ти знаєш, що я ціную це, – швидко відповів я, хоч це й було не так. Здається, Чейд узагалі мене не розумів. – Я почуватимуся… зрадником. Наче використовую свої знання, щоб обдурити короля. Наче я з нього посміявся.
– Ет! – Чейд, усміхаючись, відкинувся у кріслі. – Не турбуйся за це, хлопче. Король Шрюд оцінить гарний жарт, бо він сам ще той витівник. Я поверну сам усе, що ти візьмеш. Це означатиме, що я хороший вчитель, а ти хороший учень. Якщо ти так переживаєш, візьми якусь дрібницю: не обов’язково красти його корону чи перстень! Просто його щітку для волосся чи клапоть паперу. Підійде навіть його рукавиця чи пояс. Якийсь дріб’язок. Навіть монетку.
Мені здалося, що треба подумати, хоча я знав, що думати нічого.
– Я не можу цього зробити. Точніше, не хочу. Не в короля Шрюда. Я можу вкрасти щось із будь-якої кімнати. Пам’ятаєш, як я поцупив сувій Регала?
