я запросив мене пройти вперед. Його погляд не відривався від екрана. Я чекала в кабінці, відчуваючи, як піт від довгої подорожі повільно випаровується з моєї спини. Він підняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями.
Лише через декілька секунд я усвідомила, що так він просить мій паспорт.
– Ім’я.
– Там написано, – відповіла я.
– Ваше ім’я, мем.
– Луїза Елізабет Кларк. – Я зазирнула за його стійку. – Хоча мене ніхто не називає Елізабет. Уже після того, як мене так назвали, моя мати усвідомила, що це звучатиме як Лу Ліззі. А якщо промовити дуже швидко, то взагалі виходить якась нісенітниця. Хоча мій тато каже, що це досить підхоже ім’я. Не те щоб я не любила своє ім’я, все ж таки воно моє. Я маю на увазі, навіщо вам такі дивачки у країні. Ха! – Мій голос нервово відскочив від скляної перегородки.
Чоловік вперше поглянув на мене. У нього були міцні плечі та погляд, під котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Він не усміхався і до того ж дочекався, поки зникне й моя усмішка.
– Пробачте, – мовила я. – Люди в формі змушують мене нервуватися.
Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змія, звивалася безліч разів, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей.
– Якось дивнувато стояти у тій черзі. Відверто кажучи, це найдовша черга в моєму житті. Я вже навіть хотіла розпочати складання свого списку подарунків на Різдво.
– Покладіть руку на сканер.
– Він завжди такий великий?
– Сканер? – Він насупився.
– Потік людей.
Але він більш не слухав. Він роздивлявся щось на екрані. Я поклала пальці на маленький сенсор. І тоді задзвонив мій телефон.
Мама:
«Ти приземлилася?»
Я вже хотіла написати відповідь вільною рукою, але чоловік сердито подивився на мене.
– Мем, користуватися мобільним телефоном заборонено.
– Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд.
Я прибрала телефон із його поля зору та нишком відправила їй смайлик.
– Мета поїздки?
«Що це?» – миттєво відповіла мама. У телефонному листуванні мама почувається мов риба у воді й тепер робить це швидше, ніж розмовляє. А це вона робить із надсвітловою швидкістю.
«Ти знаєш, що мій телефон не показує ці маленькі малюночки. Це SOS? Луїзо, скажи, що в тебе все гаразд».
– Мета поїздки, мем?
Вуса чоловіка нервово сіпнулися.
Він повільно додав:
– Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах?
– У мене тут нова робота.
– А саме?
– Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку.
На коротку мить брови чоловіка трохи піднялися догори. Він ще раз перевірив мою адресу, вочевидь, щоб переконатися у моїх словах.
– У чому полягає ваша робота?
– Це трохи складно пояснити. Щось на кшталт оплачуваної компаньйонки.
– Оплачуваної компаньйонки?
– Так, щось типу того. Я працювала на цього чоловіка. Я була його компаньйонкою, а також давала йому ліки, гуляла з ним і годувала. Насправді це не так дивно, як воно звучить, до речі – в нього були паралізовані руки. Ніякого збочення. Насправді моя остання робота скінчилася чимось більшим, бо дуже складно не зблизитися з людьми, за котрими доглядаєш, а Вілл – той чоловік – виявився просто чудовою людиною, і ми… Що ж, ми закохались одне в одного.
Промовивши це, я вкотре відчула, як на очі навертаються сльози. Я жваво витерла їх рукою.
– Отже, гадаю, якось так я і працюватиму. За винятком романтичного аспекту. І годування.
Працівник імміграційної служби мовчки витріщався на мене. Я спробувала усміхнутися.
– Зазвичай я не плачу під час розмов про роботу. Незважаючи на моє дивне ім’я. Ха! Але я кохала його. А він кохав мене. А потім він… Що ж, він вирішив обірвати своє життя. Отже, це щось на кшталт спроби розпочати все знову. – Тепер сльози безупинно та страшенно недоречно котилися з моїх очей. Я не знала, як їх зупинити. Здавалося, уже ніщо не допоможе. – Пробачте. Мабуть, це через різницю в часових поясах. Вдома зараз була б майже друга ночі, правильно? До того ж я більш про нього не говорю. Я маю на увазі, у мене тепер є новий хлопець. І він просто чудовий! Він фельдшер! І сексуальний! Це як виграти в лотерею хлопців, так? Сексуальний фельдшер?
Я
