зазубрених уламків світла, приголомшливий, лискучий, донезмоги грандіозний та прекрасний. Краєвид був настільки знайомий із телебачення та фільмів, що просто неможливо усвідомити, що бачиш його реально. Я підскочила у кріслі, приголомшена тим, що ми їдемо саме туди, до найвідомішого мегаполісу на планеті.
– Цей краєвид ніколи не старіє, га? Трішки більший за Стортфолд.
Саме у цей момент я усвідомила: це мій новий дім.
– Привіт, Ашоку. Як справи?
Натан котив мої валізи мармуровим вестибюлем, а я роздивлялася чорно-білу плитку під ногами та латунні поруччя, намагаючись не спіткнутися та прислухаючись до власних кроків, що розходилися луною в просторій кімнаті. Це нагадало мені вхід до величезного і трохи старовинного готелю: ліфт із полірованої латуні, червоно-золоті ліврейні килими, дещо похмура стійка рецепції. У повітрі пахло бджолиним воском, відполірованим взуттям та грішми.
– Усе гаразд, друже. А це хто?
– Це Луїза. Вона працюватиме на місіс Ґ.
Портьє у формі підвівся з-за свого столу і простягнув мені руку. В нього була широка усмішка, а його очі, здавалося, бачили все на світі.
– Приємно познайомитись, Ашоку.
– Британка! У мене є двоюрідний брат у Лондоні. У Кройдовні. Ви знаєте Кройдовн? Ви живете десь поблизу? Він такий великий хлопець, може, ви зустрічалися?
– Я не була в Кройдоні, – відповіла я. І додала, побачивши, як згасла його усмішка: – Але обов’язково його навідаю, коли наступного разу буду в тих краях.
– Луїзо, ласкаво просимо до Лавері. Якщо вам щось знадобиться, якщо вам щось незрозуміло, одразу кажіть мені. Я працюю двадцять чотири на сім.
– Він не жартує, – зауважив Натан. – Іноді мені здається, що він і спить під тим столом.
Він жестом вказав на тьмяно-сірий службовий ліфт у задній частині вестибюля.
– Троє дітей, котрим нема ще й п’яти, друже, – сказав Ашок. – Повірте, робота тут рятує мою нервову систему. Не можу сказати те саме про свою дружину. – Він широко всміхнувся. – Справді, міс Луїзо. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг.
– А як щодо наркотиків, повій та публічних будинків? – прошепотіла я, коли за нами зачинилися двері службового ліфта.
– Ні. Тільки квитки до театру, бронювання столиків у ресторанах та послуги найкращих хімчисток, – відповів Натан. – Це ж П’ята авеню. Боже мій, чим ти займалася в Лондоні?
Резиденція Ґопніків становила шістсот п’ятдесят квадратних метрів другого та третього поверхів готичної будівлі з червоної цегли, це дуже рідкісний дуплекс для цієї частини Нью-Йорка, що свідчило про заможність багатьох поколінь сім’ї Ґопніків. Як розповів мені Натан, Лавері – це зменшена копія знаменитої будівлі Дакота, а також один із найстаріших кооперативів на верхньому Іст-Сайді. Ніхто не може купити або продати тут квартиру без схвалення ради мешканців будинку, котрі, як правило, категорично налаштовані проти будь-яких змін. І поки розкішні
