Та сама я. Джоджо Мойес
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Та сама я - Джоджо Мойес страница 6
– Звідки ви знаєте?
– Усі так роблять, коли вперше приїздять на Мангеттен. Дідько, навіть я так іноді роблю, хоч і не виглядаю як Мелані Ґріффіт.
– Поблизу геть немає продуктових магазинів? Мені довелося йти пішки близько мільйона кілометрів, щоб випити кави. До того ж я й гадки не маю, де купити молоко.
– Міс Луїзо, варто було спитати мене. Ходіть сюди.
Він жестом указав за свій стіл і відчинив двері, покликавши мене до темного, обшарпаного та захаращеного офісу, котрий дисонував із латунню та мармуром вестибюля. На столі стояв ряд екранів спостереження, серед них був старий телевізор і величезний обліковий журнал, а також чашка, декілька книжок із м’якими обкладинками та безліч фотографій усміхнених беззубих дітей. За дверима стояв старезний холодильник.
– Ось. Беріть. Потім повернете.
– Усі швейцари це роблять?
– Ніхто так не робить. Але в Лавері все інакше.
– Тож де люди роблять покупки?
Він скривив обличчя.
– Люди в цьому будинку не роблять покупок, міс Луїзо. Вони навіть не думають про покупки. Б’юся об заклад, добра половина з них вважає, що їжа вже готова просто з повітря з’являється на їхніх столах, магія. – Він озирнувся, знизивши голос. – Ставлю на те, що вісімдесят відсотків жінок, що тут живуть, уже років п’ять не заходили на кухню. Зауважте це, а половина жінок взагалі не харчуються, і крапка.
Коли я здивовано витріщилася на нього, він знизав плечима.
– Багатії не живуть як ми з вами, міс Луїзо. А багатії Нью-Йорка… що ж, вони не живуть як будь-хто інший.
Я взяла пакет молока.
– Вам доставлять усе, що забажаєте. Ви звикнете.
Я хотіла запитати його про Іларію та місіс Ґопнік, котра, як з’ясувалося, геть не була місіс Ґопнік, а також загалом про родину, котру мені належить зустріти. Але він помітив когось у коридорі.
– Ну, доброго ранку, місіс де Вітт!
– Що всі ці газети роблять на підлозі? Це місце схоже на жалюгідний газетний кіоск.
Крихітна стара роздратовано цикнула на стоси «Нью-Йорк Таймс» та «Волл-стрит Джорнал», котрі чоловік не закінчив розпаковувати. Незважаючи на ранню годину, жіночка була виряджена, немов зібралася на весілля: малиново-рожеве пальто, червоний капелюх-таблетка та величезні строкаті сонячні окуляри на її маленькому зморшкуватому обличчі. У руці вона тримала повідок, на котрому вела мопса, що хрипів і войовничо дивився на мене (принаймні мені так здалося, адже насправді його очі були спрямовані у різні боки). Я нахилилася, щоб допомогти Ашокові прибрати газети з її шляху, але пес із гарчанням стрибнув у мій бік, тож я відскочила назад, ледве не перечепившись через «Нью-Йорк Таймс».
– Ай, заради бога! – прокректав тремтячий, але владний голос. – Ви мені ще собаку засмучувати будете?
Зуби мопса ледь не зімкнулися на моїй нозі. Моя шкіра й досі відчувала