черги. А тоді просто поставив штамп у паспорті.
– Нехай щастить, Луїзо Кларк, – сказав він.
Я витріщилася на нього.
– І це все?
– Так, усе.
Я усміхнулася.
– Ой, дякую! Це дуже мило з вашого боку. Я маю на увазі, дуже дивно опинитися на іншому кінці світу геть на самоті, тож мені дуже приємно зустріти тут першу хорошу людину, і…
– Ви повинні йти, мем.
– Звісно. Перепрошую.
Я зібрала свої речі та відкинула спітніле пасмо волосся з обличчя.
– І, мем…
– Так? – Цікаво, що ще я зробила неправильно.
Він не відводив очей від екрана.
– Будьте обережні з тим, чому казатимете «так».
Натан, як і обіцяв, чекав на мене в залі прибуття. Я ніяково оглянула натовп, майже впевнена в тому, що ніхто не прийде, але він стояв посеред юрби та розмахував широкою долонею над метушливими головами. Він підвів і другу руку, розтягнувши рот в усмішці. Крізь натовп він пробрався до мене і, міцно обійнявши, підняв на руки.
– Лу!
Побачивши його, я відчула, як щось усередині раптом стиснулося – щось, пов’язане з Віллом, його втратою та незагоєними ранами, які болять іще дужче від нелегких семи годин у літакові, – на щастя, він тримав мене так міцно, що в мене був час, аби опанувати себе.
– Ласкаво просимо в Нью-Йорк, Коротулько! Я бачу, твій вишуканий смак і досі з тобою.
Він із усмішкою оглянув мене. Я розправила свою тигрову сукню в стилі 1970-х. Я подумала, що виглядатиму в ній як Джекі Кеннеді Онассіс1. Якби Джекі Кеннеді ще й розлила каву собі на коліна в літаку.
– Я дуже радий тебе бачити.
Він підхопив мої свинцеві валізи, немов вони були наповнені пір’ячком.
– Ну ж бо. Треба відвезти тебе додому. Моя машина в ремонті, тож містер Ґ. позичив мені свою. Затори страшенні, але доїдеш із шиком.
Машина містера Ґопніка була гладкою, чорною та величезною, немов автобус. Двері зачинялися зі стриманим глухим кліком, що свідчило про шестизначний цінник. Натан завантажив мої валізи до багажного відділення, а я, зітхнувши, вмостилася на пасажирському сидінні. Я перевірила телефон, відповіла на чотирнадцять повідомлень від матері, написавши їй, що я вже в машині й зателефоную завтра, потім відповіла Семові, котрий сказав, що сумує за мною. Та додала смайлик із поцілунком.
– Як справи в хлопця? – запитав Натан, зиркнувши на мене.
– Усе добре, дякую.
Я додала ще декілька смайликів, так, про всяк випадок.
– Не дуже засмутився через те, що ти поїхала?
Я знизала плечима.
– Він розуміє, що це необхідно.
– Усі ми розуміємо. Просто тобі знадобилося трохи більше часу, от і все.
Я відклала телефон, відкинулася у кріслі та почала читати незнайомі назви, що блимали за вікном: «Магазин
Жаклін Був’є (після першого шлюбу – Кеннеді, після другого – Онассіс, широко відома як Джекі) – перша леді США у 1961—1963 роках. (
