високої, що можна було побачити небо лише за умови, якщо притиснутися обличчям до скла і вивернути шию.
Трохи далі по коридору я побачила спільну кухню, яку я ділитиму з Натаном та економкою, чия кімната була навпроти.
На моєму столі лежав акуратний стосик із п’яти темно-зелених сорочок поло, а також щось схоже на чорні штани з дешевим тефлоновим блиском.
– Вони не казали тобі про уніформу?
Я взяла до рук одну з сорочок.
– Це лише сорочка і штани. Ґопніки вважають, що з уніформою набагато простіше. Усі знають своє місце.
– Якщо хочеш бути схожим на професійного гольфіста.
Я зазирнула до крихітної ванної з коричневого мармуру, що з літами вкрився пліснявою та водним каменем. Поруч із душовою кабіною стояв і маленький унітаз, що, здавалося, походив аж із 1940-х. На поличці лежало мило в паперовій обгортці та засіб від тарганів.
– Насправді за мангеттенськими мірками це дуже щедро з їхнього боку, – пояснив Натан. – Я знаю, що кімната трохи обтріпана, але місіс Ґ. каже, що ми можемо вдихнути у неї нове життя. Декілька додаткових ламп та швидка поїздка до магазину декору, і все заграє…
– Мені все подобається, – мовила я. Я повернулася до нього. – Я в Нью-Йорку, Натане. Я насправді тут, – мій голос тремтів.
Він стиснув моє плече.
– Саме так. Ти насправді тут.
Я насилу розібрала валізи, перехопила їжі, котру Натан, як справжній американець, називав «їжа на винос», продивилася декілька з 859 каналів на своєму маленькому телевізорі, більшість із яких, здавалося, безупинно крутили матчі з американського футболу, рекламу засобів для покращення травлення або ж низькосортні детективні шоу, а потім заснула. Я здригнулася і прокинулася о четвертій сорок п’ять ранку. Ще декілька хвилин була збита з пантелику далеким і незнайомим звуком сирени та низьким риком вантажівки, а тоді увімкнула світло, пригадала, де я, і відчула радісне хвилювання.
Я дістала з сумки ноутбук і написала повідомлення Семові.
«Ти тут? Цілую».
Трохи почекала, але відповіді не було. Він казав, що його збиває з пантелику ця різниця в часі. Я відклала ноутбук і спробувала заснути (Тріна казала, що коли я не висплюся, то виглядаю геть як сумна кобила). Але незнайомі звуки великого міста, зокрема сирени, не збиралися мене відпускати, тому о шостій я встала з ліжка та прийняла душ, намагаючись ігнорувати іржу у воді, що не лилася, а бризкала навсібіч. Я одяглася (у бірюзову блузку з короткими рукавами й зображенням Статуї Свободи та джинсовий сарафан) і вирушила на пошуки кави.
Невпевнено ідучи коридором, я намагалася пригадати, де саме розташована кухня для персоналу, яку Натан показував напередодні. Відчинила двері й побачила жінку, яка обернулася та здивовано уп’ялася на мене. Вона була кремезна і немолода, а її волосся лежало акуратними темними хвилями, немов у кінозірки 1930-х
