підлогу. Від сну не залишилося й сліду, моє серце калатало, мов навіжене.
Важка тиша.
– Тепер ти скажеш мені, що це була сімейна реліквія.
Пауза.
– Що ж, так, так, була.
Приглушений схлип.
– Мені начхати! Мені начхати! Твоя сімейна історія от-от мене задушить! Ти мене чуєш? Задушить!
– Аґнес, люба. Тільки не в коридорі. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пізніше.
Я тихенько сиділа на краю свого ліжка.
Приглушені ридання, тиша. Я трохи почекала, а тоді підвелася й навшпиньки підійшла до дверей, притиснувшись вухом. Нічого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шість вечора.
Я вмилася і швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зі спальні й завернула за ріг коридору.
І зупинилася.
Далі по коридору, біля кухні, лежала молода жінка, згорнувшись у клубок. Старший чоловік, обійнявши її обома руками, напівсидів на підлозі. Одне його коліно було підігнуте, а друге – витягнуте, немов він упіймав її, та не витримав ваги. Я не бачила її обличчя, але з-під темно-синьої сукні грубо стирчала довга тонка нога, а аркуш білого волосся затуляв обличчя жінки. Кісточки на пальцях у неї побіліли від її міцної хватки.
Я стала як укопана і мимоволі ковтнула слину. Чоловік підвів погляд. Я впізнала містера Ґопніка.
– Не зараз. Дякую, – м’яко мовив він.
Мій голос застряг десь у горлі, серце калатало просто у вухах, так голосно, що навіть вони, мабуть, його чули, тож я швидко позадкувала до своєї кімнати.
Наступну годину я намагалася відволіктися на телевізор, але моїх думок не покидав образ цих переплетених людей. Я було хотіла написати Натанові, але геть не знала, що сказати. Натомість о п’ятій сорок п’ять я вийшла з кімнати, обережно рушивши до головної частини квартири. Минувши величезну їдальню, котра була більше схожа на гостьову спальню, та ще двоє зачинених дверей, я тихо йшла на далекий звук тихої розмови. Урешті-решт я дійшла до вітальні й зупинилася просто перед відчиненими дверима.
Містер Ґопнік сидів біля вікна, закотивши рукава своєї блідо-блакитної сорочки й закинувши одну руку за голову. Здавалося, він говорив по телефону. Він жестом запросив мене увійти, не припиняючи розмову. Зліва від мене на рожевому дивані, нервово натискаючи на айфон, сиділа блондинка – місіс Ґопнік? Вона переодяглася, і я на мить розгубилася. Я зніяковіло дочекалася, поки він завершить розмову та підведеться, як мені здалося, не без зусилля. Я зробила крок йому назустріч і потиснула чоловікові руку. Вона була теплою, м’якою і сильною. Молода жінка ні на мить не відірвалася від телефона.
– Луїзо, радий, що ви вже влаштувалися. Сподіваюся, вас забезпечили усім необхідним.
Так кажуть, коли не очікують, що ти будеш щось просити.
– Усе просто чудово. Дякую.
– Це моя дочка, Табіта. Таб?
Дівчина підвела руку, натягнувши щось на кшталт усмішки, й одразу ж повернулася до свого телефона.
