Та сама я. Джоджо Мойес
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Та сама я - Джоджо Мойес страница 7
– Подрімай, – порадив він, коли я скинула туфлі. – Хоча на твоєму місці я не став би спати більше години, а інакше – порушиш режим дня.
– Коли, ти кажеш, повернуться Ґопніки? – У мене потроху почав заплітатися язик.
– Зазвичай біля шостої. Зараз третя, тож у тебе ще є час. Ну ж бо, лягай. Скоро знову відчуєш себе людиною.
Він зачинив двері, і я з вдячністю відкинулася на ліжку. Я вже майже заснула, але раптом усвідомила, що так і не зв’язалася з Семом, тому повільно потяглася за своїм ноутбуком.
Я відкрила месенджер.
«Ти там?»
Минуло декілька хвилин, і з булькаючим звуком дзвінка з’явився він, у залізничному вагоні, схиливши своє величезне тіло над екраном. Сем. Фельдшер. Людина-гора. Мій новий хлопець. Ми, як дурні, довго усміхалися одне одному.
– Привіт, красуне! Як справи?
– Добре! – відповіла я. – Я можу показати тобі свою кімнату, але вона така маленька, що дай Боже не зачепити стіни екраном. Я повернула ноутбук, щоб він міг побачити мою маленьку спальню в повній красі.
– Мені подобається. Адже у ній є ти.
Я подивилася на сіре вікно за його спиною й одразу ж уявила атмосферу: дощ тарабанить у дах вагона, вікна затишно запотіли, дерево, волога, кури за вікном ховаються під візком, що протікає. Сем дивився на мене, і я витерла очі, раптом пригадавши, що геть не фарбувалася.
– Ти вже був на роботі?
– Так. Мені сказали, що можна повертатися до обов’язків вже через тиждень. Сподіваюся, я вже буду в достатньо хорошій формі, щоб підняти тіло, не зірвавши шви. – Він інстинктивно поклав руку на живіт, саме туди, куди влучив постріл усього декілька тижнів тому, – звичайний виїзд на виклик ледве не вбив його, але зміцнив наші стосунки, – і я підсвідомо відчула його біль.
– Я хочу, щоб ти був поруч, – мовила я, перш ніж встигла себе зупинити.
– Я також. Але це лише перший день твоєї пригоди, усе буде чудово. Уже через рік ти сидітимеш тут…
– Не тут, – зауважила я. – У твоєму готовому будинкові.
– У моєму готовому будинкові, – погодився він. – І ми разом дивитимемося фотографії на твоєму телефоні, а я потайки думатиму: «Боже, за що, коли вона вже замовкне та припинить розповідати про свій Нью-Йорк?»
– Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?
– Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.
– Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.
– Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.
– По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?
– А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.
– А