думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.
– То чому ж ви не відкриєте світові очі? – поцікавився Ленґдон.
Колер байдуже знизав плечима.
– Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН – це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.
Ленґдон запитально подивився на Колера.
– Чудеса? – Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.
– Чому так скептично? – здивувався Колер. – Я думав, ви займаєтеся релігійними символами. І не вірите в чудеса?
– Щодо чудес я не маю чіткої позиції, – відповів Ленґдон. Особливо щодо тих, що відбуваються в наукових лабораторіях.
– Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.
– Моєю мовою? – Ленґдонові раптом стало неприємно. – Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку – я науковець, а не священик.
Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.
– Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.
Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.
Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.
– Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.
Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.
З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.
– Що це? – нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.
– Камера вільного падіння, – коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.
Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.
Наприкінці коридору гуркіт перетворився на оглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.
Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.
О Боже, подумав він. Я потрапив до країни Оз.
Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднівся велетенський пропелер,
