Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.
Це називали «світлом художників».
А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять сторіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.
«Чому я опинився у Флоренції?»
Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого в дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися «Народженням Венери» Боттічеллі, «Благовіщенням» Леонардо, а також красою й гордістю міста – статуєю Давида.
Ленґдон був заворожений «Давидом» Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись в Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабів», грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по собі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри «Давида» і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, але Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мікеланджело вдався до класичної традиції контрапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його ліва нога майже не має ніякого навантаження, тоді як насправді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.
Саме «Давид» уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він дивитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але єдиним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він прокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневинного лікаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся… – Почуття провини було таким, що професора мало не нудило. – Що ж я скоїв?»
Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.
«Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду відповіді на свої запитання».
Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:
– Сієнно!
Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда – шукає йому одіж.
Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увімкнув його.
Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми «Windows» – «Блакитна хмарина». Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку «Пошук
