хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та інформація фальшива – хибна адреса, без телефонних номерів, липова робоча віза, тому вони не знайти тебе сьогодні, але невдовзі все одно вони тебе знайти! Я намагаюся попередити тебе. Мені дуже жаль, що так сталося, Сієнно.
Дзвінок скінчився.
Ленґдон відчув, як на нього накотилася нова хвиля жалості й каяття. Із того, що він почув у цьому повідомленні, стало зрозуміло, що лікар Марконі дозволив Сієнні працювати в шпиталі. А тепер поява Ленґдона в лікарні коштувала Марконі життя, інстинктивне ж бажання Сієнни врятувати незнайомця може їй дорого обійтися в майбутньому.
У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули двері.
«Вона повернулася».
Через кільканадцять секунд заверещав автовідповідач.
«Сієнно, це Данікова! Ти де?»
Ленґдон аж скривився, знаючи, що саме почує Сієнна. Поки прокручувалося повідомлення, він прибрав програмку й поклав на столі все так, як було раніше. І нечутно прослизнув назад до ванної кімнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сієнни.
Через десять секунд у двері ванної тихо постукали.
– Я почеплю одіж на ручку дверей, – сказала Сієнна хрипким від хвилювання голосом.
– Дуже вдячний, – відповів Ленґдон.
– Коли впораєшся, прийди, будь ласка, у кухню, – додала вона. – Мені хотілося б показати тобі дещо важливе, перш ніж ми до кого-небудь звернемося.
Сієнна пройшла через залу до своєї скромної спальні, дістала з комода сині джинси і светр і попрямувала до туалетної кімнати.
Зустрівшись очима з власним віддзеркаленням, вона підняла руку, міцно вхопилася за товстий «кінський хвіст», сильно смикнула його – і зняла перуку з голого скальпа.
Із дзеркала на неї втупилася поглядом лиса тридцятидворічна жінка.
Сієнні не бракувало проблем у житті, і хоча вона вже навчилася покладатися на інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.
Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.
І вона дозволила.
Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.
Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.
Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.
Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.
Розділ 9
У трюмі фешенебельного судна «Мендаціум» координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.
«Невже
