Те, що дата була завтрашня, стривожило Нолтона ще більше. А те, що він побачив далі, змусило його рознервуватися не на жарт.
Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.
Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.
«О Господи», – подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.
Поступово картина почорніла й зникла.
З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара… примара чоловіка, що стояв у печері.
Але голова того чоловіка була спотворена… жахливо спотворена.
Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-велемовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.
Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.
Я – Привид.
Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.
Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.
Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.
Це пекло.
Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.
Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене… невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.
Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».
Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити… настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.
Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.
Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку Істини.
Але я не пророк.
Я – ваше спасіння.
Я – Привид.
Розділ 10
– Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.
Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що
