американського консульства негайно. Ви мені допоможете?
Низький голос відповів йому без вагань:
– Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.
Розділ 12
«У консульстві знають, що я тут?»
Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.
– Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.
Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.
– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?
Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.
– Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.
– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?
– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.
– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?
«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.
– Так, пане. Та річ і досі при мені.
Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.
– Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.
І Колінз поклав слухавку.
Уперше після того, як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Головний біль несподівано вгамувався.
– Якісь шпигунські пристрасті та й годі, – сказала напівжартома Сієнна. – Ти що, таємний агент?
Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.
«Що ж тут відбувається?»
Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас
