про повну відчайдушної пристойності боротьбу за очищення прекрасних вулиць району Чистий Садок від ніґерів, плечем до плеча з Террі Сміт (міс «Картопляний Цвіт-1975») і Вікі Джонс (віце-президентка Жіночої ліги), усі озброєні плакатами, петиціями й милими, трохи розпачливими усмішками.
Це Керрі, це все та клята Керрі винна. Можливо, до цього дня Сью й чула якісь далекі кроки, що ходили навкруг її освітленої галявини, але сьогодні, послухавши власну ганебну, паскудну розповідь, вона ясно побачила обриси всіх тих створінь і їхні жовті очі, що світяться в темряві, як ліхтарики.
Вона вже купила свою випускну сукню. Блакитну. Прекрасну.
– Ти права, – сказав він, коли дівчина договорила. – Це кепсько. Геть на тебе не схоже.
Його обличчя було серйозне. Вона відчула, як її різонуло жахом. А тоді Томмі усміхнувся – він мав дуже веселу усмішку, – і темрява трохи відступила.
– Якось я кóпнув хлопця в ребра, коли він вирубився. Я тобі розказував?
Вона похитала головою.
– От. – Він потер носа, занурившись у спогади, а його щока трохи сіпнулася, як тоді, коли він зізнався про неправильно вдягнений презерватив. – Пацана звали Денні Патрік. Якось у шостому класі він ледь не витовк із мене всю юшку. Я ненавидів його, але й боявся. Вичікував, коли б то з ним поквитатися. Знаєш, як воно буває?
Вона не знала, але кивнула.
– Так от, десь через рік чи скільки він урешті нарвався не на того хлопця. Піт Тейбер. Невисокий, але дуже м’язистий. Денні до нього причепився, не пам’ятаю, через мармурові кульки чи що, і нарешті Пітер у праведному гніві взяв та й вибив із нього лайно. Було це на майданчику нашої старої середньої школи Кеннеді. Денні впав, бахнувся головою і вимкнувся. Усі розбіглися. Ми навіть подумали були, чи він не вбився. Я теж утік, але спершу підбіг і добре всадив йому в ребра. Про що пізніше сильно жалкував. Ти вибачишся перед нею?
Питання захопило Сью зненацька, і вона тільки й спромоглася, що слабенько ухилитися:
– А ти вибачився?
– Га? Самому підставляти голову, щоб мені її намилили? Звісно, що ні! Але тут велика різниця, Сьюзі.
– Хіба?
– Ми вже не в сьомому класі. І я мав яку-не-яку причину, хай і шмаркляву. А що тобі бодай коли-небудь зробила та дурна безталанна корова?
Вона не відповіла, бо не могла. Вона за все життя обмінялася з Керрі не більш як сотнею слів, і з них десятки три додалися сьогодні. Фізра була в них єдиним спільним предметом із часів їхнього переходу з Чемберленської середньої школи. Керрі обрала професійно-технічні предмети, а перед Сью, звісно, стелилася дорога до коледжу.
Вона раптом здалася собі огидною.
Виявилося, що Сью не може цього витримати, тож вона обернула розмову проти нього.
– Відколи це ти почав розбиратися в усіх цих великих моральних проблемах? Відтоді, як почав мене трахати?
Вона
