не зрушуючи нічого з місця. Мама мала гострі очі.
Аж під задньою стінкою, за старими рушниками, які вони вже не використовували, знайшлася блакитна коробка. На ній був зображений розмитий жіночий силует у довгому тоненькому халаті.
Вона витягла одну з прокладок і з цікавістю на неї глянула. Вона доволі відкрито витирала ними з губів помаду, яку тихцем поклала до своєї сумочки, – одного разу навіть на розі вулиці. Тепер вона згадала (або їй так здалося) ті глузливі, вражені погляди. Її обличчя спаленіло. Їй же казали. Рум’яний жар перетворився на молочно-білий гнів.
Вона ввійшла до своєї крихітної спальні. Тут висіло теж багато релігійних зображень, але ягнят було більше, а сцен праведного гніву – менше. Над дзеркалом на комоді був прикріплений вимпел школи Юена. На самому комоді лежала Біблія і стояв пластиковий Ісус, що світився в темряві.
Вона роздяглася – спочатку зняла блузку, тоді ненависну спідницю до колін, далі комбінацію, нижню спідницю, панталони, поясок для панчіх і самі панчохи. Глянула на купу важкого вбрання, на всі ті ґудзики й затяжки, з виразом пекучої огиди. У шкільній бібліотеці був стелаж зі старими випусками журналу «Сімнадцять», і вона їх часто гортала, нап’явши на обличчя вираз ідіотської недбалості. Моделі в коротких модних спідничках, колготках і спідньому з рюшем та візерунками мали вигляд легкий і вільний. Звісно, мама теж використала б слово «легкий», говорячи про їхню поведінку (вона знала, що мама сказала би про такий одяг, – ой, і мови нема). А ще в такому вбранні Керрі почувалася б страшно соромливо, і вона це знала. Голою, лихою, відміченою чорним гріхом ексгібіціонізму, а вітерець би хтиво обдував їй ноги, пробуджуючи непристойні бажання. І вона знала, що вони зразу зрозуміли б, як вона почувається. Вони завжди розуміли. А тоді вони б якось її засоромили й знову немилосердно висміяли. Вони так звикли.
Вона знала, знала, що могла би бути
(ким)
на іншому місці. Вона була повна в талії – тому що іноді почувалася такою жалюгідною, пустою і знудженою, що єдиним способом заповнити ту зяючу, свистячу порожнечу було їсти, і їсти, і їсти, – але не занадто. Хімія тіла не давала їй перейти певну межу. А ще вона вважала, що має гарні ноги, майже такі ж гарні, як у Сью Снелл чи Вікі Генском. Вона могла бути
(ким ну ким ну ким)
могла би припинити їсти шоколадки, і прищі б відступили. Так часто й бувало. Вона могла би подбати про волосся. Накупити колготок і синіх та зелених лосин. Нашити коротких спідниць і суконь за шаблонами з журналів Butterick і Simplicity. За ціною проїзду в автобусі чи поїзді. Вона могла би бути, могла би бути, могла би бути…
Живою.
Вона розчепила важкий ватний станик і впустила його на підлогу. Її груди були молочно-білі, пружні й гладенькі. Соски кольору світлої кави. Вона провела по них долонями, і тілом промайнув легенький дрож. Це зле, лихе почуття. Мама розповідала їй про Дещо. Дещо було небезпечним, прадавнім, невимовно лихим.
