Bank of America; син і донька – повноправні громадяни сонячної південної Каліфорнії – лискуче-засмаглі пляжні жителі. На маленькому, бездоганно доглянутому задньому подвір’ї стоїть японська жаровня хібачі, а дзвінок на дверях виводить акорди з приспіву «Hey, Jude».
Але десь глибше в міс Горан заліг тонкий і кам’янистий прошарок ґрунту Нової Англії, і коли вона говорить про Керрі Вайт, її обличчя набуває дивного, змученого виразу, який скоріше міг би бути в Лавкрафта на виході з Аркгема, ніж у Керуака в південній Каліфорнії.
– Звісно, вона була дивна, – каже мені Естель Горан, запалюючи другу цигарку «Вірджинія слім» через секунду після того, як гасить недопалок першої. – Уся та родина була дивна. Ральф працював на будівництвах, і люди з нашої вулиці казали, буцімто він щодня ходив на роботу з Біблією і 38-м калібром. Біблія була для перерви на каву й обід, а 38-й – на випадок, якби він зустрів на роботі Антихриста. Біблію я й сама пам’ятаю. А револьвер… хтозна? То був смаглявий чоловік, волосся завжди коротко стрижене й виголене з боків. Він весь час здавався лихим. І з ним ніколи не можна було зустрітися очима. Ті його очі були такі напружені, що здавалось, ніби в них жевріють вогники. Коли хтось бачив, що він іде назустріч, то переходив вулицю й ніколи не насмілився б показати йому язика в спину, ніколи. Отакий він був зловісний.
Вона змовкає, випускаючи хмарки диму до крокв із несправжнього червоного дерева, що тягнуться під стелею. Стелла Горан жила на Карлін-стріт до двадцяти років і їздила на навчання до бізнес-коледжу Льюїна в Моттоні. Але інцидент із камінням вона пам’ятає дуже чітко.
– Буває, – каже вона, – що я думаю, чи не через мене це сталося. Їхнє заднє подвір’я межувало з нашим, і місіс Вайт висадила живопліт, але він тоді ще не дуже виріс. Вона десятки разів гукала до моєї матері, вказуючи на «виставу», що я її нібито влаштовую на нашому задньому дворі. Знаєте, мій купальник був абсолютно пристойний – а за нинішніми стандартами навіть пуританський – простий старомодний суцільний Jantzen. Місіс Вайт розводилася про те, який це для «її дитинки» скандал. Моя ж мати… ну, вона намагалася бути чемною, але характер у неї таки запальний. Не знаю, що такого сказала Марґарет Вайт, коли матері нарешті урвався терпець, – певно, назвала мене вавилонською блудницею, – але мати сказала, що наше подвір’я – це наше подвір’я і що я могла б вийти й танцювати круть-верть голісінькою, якби їй і мені того заманулося. Вона також сказала місіс Вайт, що та – гидка стара з банкою черви замість голови. Кричали вони набагато довше, але суть така. Я зразу перехотіла засмагати. Ненавиджу такі клопоти. Від них у мене живіт погано працює. Але моя мама – просто страх небесний, коли вже за щось ухопиться. Вона повернулася додому з універмагу Jordan Marsh із маленьким білим бікіні. Сказала, чом би не ловити більше сонечка, коли вже випадає нагода? «Врешті-решт, – додала вона, – власний двір дає право на приватність і все таке».
Стелла Горан усміхається на цю згадку й гасить цигарку.
– Я намагалася з нею сперечатися, казати, що
