ласка, не треба, – тихо сказала міс Дежарден.
Мортон блимнув на неї й коротко кивнув. Виконуючи в школі дисциплінарні функції, що було його основним посадовим обов’язком, заступник директора намагався підтримувати привабливий образ Джона Вейна з вестернів, але не мав у цьому значного успіху. Керівництво школи (зазвичай представлене на бенкетах джейсійців1, батьківських зборах і церемоніях вручення нагород Американського легіону директором Генрі Ґрейлом) зазвичай називало його «милим Мортом». Серед учнів на його означення більше поширився термін «скажений сракомовець». Та оскільки учні на кшталт Біллі де Луїса й Генрі Треннанта рідко виступали на батьківських зборах чи міських урочистостях, думка шкільної адміністрації зазвичай брала гору.
Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усміхнувся до Керрі й сказав:
– Тоді, міс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидіти й зібратися?
– Я піду, – пробурмотіла вона й відкинула рукою волосся. Підвелась, а тоді глянула на міс Дежарден. Її широко розкриті очі потемнішали від розуміння. – Вони сміялися з мене. Кидалися різними предметами. Вони завжди з мене сміються.
Дежарден тільки й могла, що безпорадно подивитися на неї.
Керрі вийшла.
На хвильку запала тиша; Мортон і Дежарден дивилися їй услід. А тоді містер Мортон, ніяково прокашлявшись, нахилився й почав змітати на купку уламки попільниці.
– Що це було?
Вона зітхнула й гидливо подивилася на засохлий бордовий відбиток на шортах.
– У неї пішли місячні. Вперше. У душовій.
Мортон знову кахикнув. Його щоки порожевішали. Аркуш, яким він підмітав, почав гребти попіл ще швидше.
– Хіба вона не надто, гм…
– Доросла, як на перший раз? Так. Саме тому для неї це було так травматично. Але я не розумію, чому її мати… – Ця думка урвалася й вилетіла з голови. – Мені здається, Морті, що я дала ситуації не дуже добру раду, але я не розуміла, що відбувається. Вона думала, що зараз стече кров’ю і помре.
Він гостро на неї подивився.
– Не думаю, що півгодини тому вона взагалі знала про існування менструацій.
– Подайте мені отой віничок, міс Дежарден. Так, саме той. – Вона простягла йому віничок із написом «Чемберленські меблі й товари для дому. Підмете й не підведе» на ручці. Він почав змітати купку попелу на папірець. – Здається, все одно треба пройти пилососом. Бідолашний килим. Я думав, що попільниця стояла далі від краю. Деякі предмети падають так, що тільки стоїш і дивуєшся. – Він ударився головою об стіл і рвучко випростався. – Мені важко повірити, що дівчина в нашій або будь-якій іншій старшій школі може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструації, міс Дежарден.
– А мені ще важче, – сказала вона. – Але я можу пояснити її реакцію тільки так. До того ж вона завжди була для всіх мішенню.
– Гм. – Він склав аркуш і зсипав попіл і недопалки у смітник,
