кров’ю, а на підлозі лежав ніж для м’яса. Аж тоді він побачив на грудях місіс Вайт дитину, досі частково у плацентарній оболонці. Було схоже на те, що вона сама перерізала пуповину ножем.
Гіпотеза про те, що місіс Вайт не знала про свою вагітність і навіть про те, що за цим словом стоїть, виходить за рамки людської здатності уявити чи повірити, і пізніші дослідники, такі як Д. В. Бенксон і Джордж Філдінг, висунули більш імовірне припущення, згідно з яким концепція вагітності, нерозривно пов’язана в її уявленнях із «гріхом» статевого акту, була повністю блокована її свідомістю. Імовірно, вона просто не бажала вірити, що з нею могло таке трапитися.
Ми маємо копії щонайменше трьох листів до подруги з Кеноші, штат Вісконсін, котрі доволі явно показують, що місіс Вайт десь із п’ятого місяця вагітності вважала, ніби захворіла на «якийсь рак по жіночій частині» і скоро опиниться з чоловіком на небесах…
Коли через п’ятнадцять хвилин міс Дежарден вела Керрі до кабінету заступника директора, коридори, на щастя, стояли порожні. За зачиненими дверима тривали уроки.
Крики Керрі нарешті урвались, але вона продовжувала схлипувати з розміреною регулярністю. Дежарден нарешті примостила прокладку власноруч, витерла дівчину вологими серветками й одягла на Керрі її просте бавовняне спіднє.
Вона двічі намагалася пояснити банальні факти про менструацію, але Керрі притискала долоні до вух і продовжувала плакати.
Коли вони ввійшли до приймальні, містер Мортон, заступник директора, квапливо вийшов їм назустріч. Біллі де Луїс і Генрі Треннант, двійко хлопців, що на стільцях чекали нотації через прогул французької на першому уроці, витріщилися на них.
– Заходьте, – жваво сказав містер Мортон. – Прошу, заходьте. – Через плече міс Дежарден він зиркнув на хлопців, які глипали на кривавий відбиток долоні на її шортах. – На що це ви дивитесь?
– На кров, – сказав Генрі з невинним подивом і всміхнувся.
– Дві години позакласних занять, – рубонув Мортон. Він глянув униз, на кривавий відбиток, і моргнув.
Зачинивши двері, він почав перебирати папірці у верхній шухляді письмового столу в пошуках шкільного бланка про нещасний випадок.
– Як ти почуваєшся, гм…
– Керрі, – підказала Дежарден. – Керрі Вайт. – Містер Мортон нарешті відшукав потрібний бланк, на якому виднілася величезна пляма від кави. – Містере Мортон, він вам не знадобиться.
– Я так розумію, це сталося на батуті. Зараз ми просто… Не знадобиться?
– Ні. Але я вважаю, що Керрі сьогодні треба звільнити від решти уроків. Вона пережила дещо страхітливе. – Її очі подали сигнал, котрий він уловив, але не зміг витлумачити.
– Так, добре, як скажете. Гаразд. Добре. – Мортон засунув бланк у шухляду й закрив її з розмаху, забувши витягти палець. Він крекнув. Підтанцювавши до дверей, ривком їх відчинив, зиркнув на Біллі й Генрі і гукнув: – Міс Фіш, випишіть, будь ласка,
