їх як спробу її розіграти. Цього аспекту свого життя вона щодалі більше остерігалася…
Коли дівчата пішли на другий урок і дзвінок затих (кілька з них тихенько вислизнули з дверей, перш ніж міс Дежарден могла це помітити), викладачка застосувала стандартну тактику проти істерик – різко ляснула Керрі по обличчю. Вона навряд чи зізналася б, наскільки приємно їй це було зробити, і точно заперечувала б, що вважає Керрі жирною шмарклявою торбою з салом. Учителюючи перший рік, вона ще думала, ніби вважає всіх дітей хорошими.
Керрі підвела скривлене, засіпане обличчя й тупо подивилася на вчительку.
– М-м-міс Д-д-деж-ж…
– Устань, – холодно сказала міс Дежарден. – Устань і приведи себе до ладу.
– Я стікаю кров’ю! – закричала Керрі. Одна рука благально й сліпо потяглася вгору та вхопилася за білі шорти міс Дежарден. На них залишився кривавий відбиток долоні.
– Я… ти… – Обличчя вчительки фізвиховання вкрилося зморшками огиди, і вона раптом потягла Керрі вгору й поставила на непевні ноги. – Перейди он туди!
Керрі стала, похитуючись, між душами й автоматом із прокладками за десять центів. Вона нахилилася вперед, груди дивилися на підлогу, а руки обвисли. Схожа на мавпу. Порожні очі блищали.
– А тепер, – з важким, жорстким наголосом сказала міс Дежарден, – береш прокладку… ні, не лізь до приймача монет, автомат однаково зламаний… береш прокладку і… чорт забирай, та роби ж, як я кажу! Поводишся, наче в тебе ніколи не було місячних.
– Місячних? – сказала Керрі.
Вираз абсолютного нерозуміння був надто справжній, надто сповнений тупого й безпорадного жаху, щоб його можна було відкинути чи не звернути уваги. Жахливе чорне передчуття заповнило думки Рити Дежарден. Це було неймовірно, нечувано. Її власні менструації почалися невдовзі після одинадцятого дня народження, і вона тоді підійшла до сходів і прокричала вниз у захваті: «Мамо, в мене пішло!»
– Керрі? – сказала вона тепер і підступила до дівчини. – Керрі?
Керрі відсахнулась. Тієї ж миті вішалка для софтбольних биток у кутку впала на підлогу з лунким грюком. Битки розкотилися по підлозі, і міс Дежарден підстрибнула.
– Керрі, це твої перші місячні?
Але тепер, коли вона вже припустила таке, питання було зайвим. Темна кров текла жахливо повільно. Вона розмазалась і заляпала обидві ноги Керрі, ніби та перейшла вбрід річку крові.
– Болить, – простогнала Керрі. – У животі…
– Це минеться, – сказала міс Дежарден. У її душі зустрілися й химерно змішалися жаль до Керрі й сором за себе. – Зараз треба… гм, зупинити кровотечу. Давай…
А тоді вгорі яскраво блимнуло і зразу пухнуло, як старий фотоспалах, а потім лампа ще шкваркнула й затухла. Міс Дежарден скрикнула від несподіванки й подумала
(уся кімната зараз до біса розвалиться)
що подібне начебто завжди коїться навколо Керрі, коли та
