місця, не було того набридливого натирання, а натомість – приємне відчуття контакту, що піднімалося дедалі вище. Двічі йому доводилося зупинятися й переводити подих, щоб стриматися, а тоді він продовжував
(до мене він був незайманим і зізнався в цьому я б повірила якби він збрехав)
і то продовжував завзято, а вона дихала короткими різкими ковтками, а тоді почала кричати й триматися за його спину, нездатна спинитися, спітніла, гидкий присмак зник, кожна клітина ніби переживала свій окремий оргазм, тіло наповнилося сонячним світлом, у голові пролітали музичні ноти, а в черепі, у клітці думок, пурхали метелики.
Пізніше, дорогою додому, він офіційно спитав, чи піде вона з ним на Весняний бал. Вона сказала, що піде. Він спитав, чи вирішила вона, що їй робити з Керрі. Вона сказала, що ні. Він сказав, що нема ніякої різниці, але їй здавалося, що є. Їй почало здаватися, що вся різниця саме в цьому.
Зі статті «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:
Звісно, навіть і тепер є такі вчені – на жаль, у їхніх передніх рядах можна побачити й товариство з Університету Дюка, – які відкидають приголомшливі висновки, що випливають зі справи Керрі Вайт. Подібно до «Товариства пласкої Землі», розенкрейцерів чи тих аризонських сектантів, котрі впевнені, що атомна бомба неможлива, ці безталанні плюють проти вітру логіки, сховавши голови в пісок (перепрошую за змішану метафору).
Звісно, переляк, підвищений тон, сердиті листи й сварки на вчених зібраннях можна зрозуміти. Сама ідея телекінезу виявилася для наукового товариства гіркою пігулкою – через свою атрибутику фільмів жаху з їхніми дошками для спіритичних сеансів, і медіумами, і знаками з того світу, і коронами, що пливуть у повітрі; але таке розуміння все одно не виправдовує наукової безвідповідальності.
Після розгляду справи Вайт перед нами постають суворі й важкі питання. Наші впорядковані уявлення про те, як повинен діяти і протидіяти природний світ, пережили струс. Хіба можна звинувачувати навіть таких визнаних фізиків, як Джеральд Люпонет, за те, що вони назвали всю справу фальшивкою і шахрайством, навіть за наявності таких приголомшливих доказів, які представила Комісія Вайт? Бо коли Керрі Вайт – це правда, то як же тоді Ньютон?..
Керрі з мамою сиділи у вітальні й слухали, як Теннессі Ерні Форд співає «Let The Lower Lights Be Burning» з грамофона «Вебкор» (який мама називала Віктролою або, буваючи в особливо доброму гуморі, Вікі). Керрі працювала за швацькою машинкою, натискала ногою на педаль і пришивала рукави до нової сукні. Мама сиділа під гіпсовим розп’яттям, плела мереживну серветку й тупала ногою під пісню, одну з її улюблених. Містер Ф. П. Блісс, котрий написав цей і майже незліченну кількість інших гімнів, був одним із променистих маминих зразків справи рук Божих на цій землі. Він був моряком і грішником (що в маминому лексиконі було синонімічно), великим богохульником і насмішником з Усевишнього. А тоді на морі його захопила потужна буря, човен міг перекинутися будь-якої секунди, і містер Ф. П. Блісс упав на свої слабкі грішні коліна
