у ящера, – дві родзинки над важкими, повном’ясими щоками. Щоки ці були як два великі шматки червоного дерева, ліва – гладенька, права – у складках плоті. Рот навдивовижу витончений, над ним – тоненькі вуса. Риси обличчя склеював докупи товстий імперський виступ носа.
Однак під головою імператора було цілком селянське тіло. Великі штани сиділи погано, обтягували велетенське черево, їх підтримували широкі сірувато-білі підтяжки. Широченна сорочка біла, свіжовипрана, але не випрасувана. На ньому не було ані краватки, ані піджака, і на мармуровій підлозі стояв босий.
Цей чоловік не був схожий на того, хто «вмочував дзьоба» у кожний бізнес у Палермо, аж до скромних ринкових яток на площі. Важко було повірити, що він відповідає за тисячі смертей. Що він править Західною Сицилією значно більше, ніж уряд у Римі. І що він багатший за герцогів та баронів, які володіли шикарними сицилійськими маєтками.
Дон Кроче швидко й легко обійняв Майкла, кажучи: – Я знав твого батька. Коли ми були дітьми. Мене тішить, що в нього такий гарний син.
Тоді розпитав, чи приємною для гостя була подорож, чи йому щось зараз потрібно. Майкл усміхнувся й відповів, що не відмовився б від кусня хліба й краплини вина. Дон Кроче негайно провів його в сад: як усі сицилійці, він любив їсти надворі, коли випадала нагода.
Накритий під лимоновим деревом стіл виблискував полірованим склом та тонким білим полотном. Слуги відсунули від столу широкі бамбукові крісла. Дон Кроче зі жвавою чемністю, від якої здавався молодшим за свій вік (йому було вже за шістдесят) розсаджував гостей. Майкла він посадив праворуч від себе, а брата, священика, ліворуч. Інспектора Веларді та Стефана Андоліні розмістив навпроти й дивився на обох прохолодно.
Усі сицилійці люблять попоїсти, коли є що, і одним із небагатьох жартів про дона Кроче, на які люди наважувалися, було те, що він радше поїсть, аніж вб’є ворога. От і тепер він сидів, тримаючи ножа з виделкою, і з задоволеним, м’яким обличчям дивився, як слуги виносять їжу. Майкл озирнувся на сад. Його оточувала висока кам’яна стіна, і щонайменше десятеро охоронців сиділи за своїми маленькими столиками, однак не більше, ніж по двоє, і на достатній відстані, щоб зберегти приватність дона Кроче та його гостей. Сад повнився пахощами лимонів та оливкової олії.
Дон Кроче сам подбав про Майкла: поклав на його тарілку смажене курча та картоплю, наглянув, щоб спагеті посипали достатньою кількістю тертого сиру, наповнив бокал каламутним місцевим білим вином. Усе це він робив із неабиякою зацікавленістю й щирою тривогою, бо його новому другові було важливо добре поїсти й випити. Майкл був голодний, він зі світанку не їв, а дон усе підкладав йому на тарілку. Він так само стежив за частуванням інших гостей, жестом кликав слугу, коли треба було наповнити бокал чи вкрити порожню тарілку їжею.
Нарешті вони закінчили й дон, потягуючи своє еспресо, був готовий перейти до справ.
– Отже, ти допоможеш нашому другові Ґільяно,
