і частково наукова інтелігенція та громадські організації, діяльність яких фокусувалася на радикальній ревізії радянської історії (зокрема «Меморіал»). Постійними і радикальними опонентами виступали «ліві», передусім комуністи.
Представники влади досить швидко оцінили політико-ідеологічний та мобілізаційний потенціал теми. Вже за часів Л. Кравчука спостерігалася досить активна позиційна риторика президента щодо «тоталітарного минулого», зокрема й голоду 1932—1933 років. Л. Кравчук дуже вдало скористався темою засудження «злочинів комунізму», аби максимально віддалити, відокремити себе особисто від цього минулого та відповідальності за нього – саме шляхом активного сприяння новому «націонал-демократичному» істеблішменту в його символічній «боротьбі з комунізмом» та «спадщиною тоталітаризму». Тема голоду 1932—1933 років була, крім іншого, важливим чинником мобілізації частини націонал-демократів, передусім літературно-мистецького істеблішменту, на підтримку ще слабкої президентської влади.
Якщо згадувати Л. Кучму, не можна не помітити, що для нього особисто проблеми звернення до радянського минулого та його «первісних гріхів» взагалі не мали самодостатнього ідеологічного значення. Він звертався до них з формально-прагматичних мотивів – чи то в рамках ситуативної політичної гри, чи то за порадами свого найближчого оточення.
Залежно від порад чи поточних політичних інтересів, він міг бути або активним пропагандистом символіки і комеморативних практик, пов’язаних з Голодомором як злочином комуністичного режиму, або негласним покровителем ініціаторів ювілеїв В. Щербицького та українського комсомолу – хоча і в цьому разі варто шукати в його діях не так особливі ідеологічні преференції, як прагматизм технократа у використанні ідеологічних баталій.
Коли ж ідеться про законодавчу владу і політичні сили, представлені в парламенті, справді можна твердити про намагання протистояти антикомуністичній ревізії національної історії – утім це стосується головним чином періоду відносного панування61 «лівих» у парламенті (1990—2000). Оскільки для «лівих» (переважно комуністів, представлених КПУ та політичних гомункулів на зразок Прогресивної соціалістичної партії України) питання ідеології були не лише традиційно важливою сферою життєдіяльності, а й надзвичайно вагомим засобом утримання політичної легітимності серед радянсько-ностальгійної частини населення. Вони досить успішно гальмували всі спроби (реальні та уявлені) націонал-демократів та їхніх союзників зафіксувати антикомуністичну ревізію української історії на рівні державної політики, аж доки 2000 р. не трапилася ситуативна фракційна перестановка сил у Верховній Раді, після якої розпочався політичний занепад «лівих».
Зрештою, варто пам’ятати й про те, що автори тверджень про «проект амнезії» дещо перебільшували ступінь «стурбованості» влади 1990-х – початку 2000-х своїм комуністичним минулим і нібито пов’язаним з цим острахом делегітимації у суспільній свідомості.
«Ліві» ніколи не мали вирішальної більшості для блокування невигідних їм дій виконавчої чи президентської влади, але завжди використовували парламент для організації показових акцій.
