склалося, що вона тусувала у старшій компанії, де пили кегове темне, а дівчата не мали відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою просто так вона вважала нижче своєї гідності.
У Мармуриній флейві пиво теж споживали, щоправда, не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. У кожному містилася одна пляшечка. Компанія збиралася у цегляному лабіринті заводського довгобуду. За традицією кожний приносив щось їстівне. Бажано – вкрадене з домашнього холодильника, бо красти не вважалося зашкваром. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені у червоні столові серветки, Памперс – майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта – що прийдеться, а Мармура постачала до флейви переважно м’ясні вироби, коронним із яких вся компанія вважала домашню шинку. Усе це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але усім було впадло займатися такою фігнею.
Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едик і Віка скинулися і послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:
– Ти все ще трешся з тою Беконті?
– Ну? – здивувалася Мармура.
«Яке твоє псяче діло, сцикухо, з ким там я труся?» – подумала вона й ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру. Конкретно так напрягла і не було у тому напрязі ніякого позитиву.
– А то правду кажуть, що вона сатанистка? – Марта кинула до вогнища одну з червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.
– Ти припухла? Яка вона тобі сатанистка?
– Та кажуть.
– Хто каже?
– Пацани.
– Які ще пацани?
– Правильні пацани, ровні. – М’язи на голих руках Марти напружилися. Вона знала, що від Мармури недовго й по пиці отримати і, про всяк випадок, мобілізувалася.
– Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будеш сама за цей свій гон атвєчать.
– Це не гон.
– Це гон, дєвушка, це капта повна.
– Шо ти до неї догреблася? – Едик спробував вписатися за Марту на приколі. Йому подобалося її сухе, красиво збудоване тіло. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та вмикала чи то тупу чи то дивну.
– Едя, не втикайся, – відокремила його Мармура. – Ця самурка[4] токо шо мою кращу подругу сатанисткою обізвала. Я таке не попускаю.
– Вона не самурка, – спохмурнів Едик.
– Чуєш, шкуро, діса за дісу[5]! –
Самурка – придуркувата малолітня соціопатка, а також дівчина, яка вважає себе кішкою. Один із різновидів «дивних»
Діса за дісу – брехня за брехню
