навернулися сльози. Проте довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні – залишити промзону непоміченою.
Від цистерни до пустиря, за яким починалися спальні райони, вів ще один секретний лаз. Ще за радянських часів його спорудили робітники двох суміжних заводів, щоби в робочий час ходити до найближчого горілчаного магазину. В ті далекі часи йшла війна у В’єтнамі, тому лаз дістав назву «тропи Хо Ші Міна». Нові покоління мешканців спальних районів давно забули про ту війну. Й мало хто з них щось знав про лідера індокитайської революції і таємні стежки жовтошкірих повстанців. Та сама назва не зникла. Пролетарі олігархічної епохи так само, як і їхні батьки за доби зрілого соціалізму, використовували «тропу Хо Ші Міна» для алкогольної партизанщини. Саме цією стежкою, невідомою не лише ворожим зайдам, але й рідним ментам, дівчина й дісталася до багатоповерхівки, де мешкала Беконті.
Якби Мармуру хтось запитав тоді, чому вона понесла свою здобич до подруги, вона б, радше за все, відповіла: «А хєр його зна».
Глава 3
– Якщо у вас уже виникли якісь питання, Лавре Станіславовичу, я спробую на них відповісти, – люб’язно запропонував Корецький наприкінці першої години їхньої подорожі. Відтак додав: – Звісно, в межах моєї компетенції.
«Так тобі, дорогий, ще й компетенції бракує, – подумки пхикнув Лавр. – Але, о’кей, спробуємо тебе дещо запитати. Не побридимося. Навіть якщо ти в масонів за дрібного шниря».
– Іван Вагранович сказав, що на ваш Храм було здійснено збройний напад, – Лавр витягнув мобільника і ввімкнув у ньому диктофон. – Розкажіть мені про той напад детальніше.
– Це обов’язково треба записувати?
– Ви ж чули, мій шеф вимагатиме від мене звіт. Я на пам’ять не скаржуся, але звик усе фіксувати. Робота така, Романе Олександровичу.
– Ясно, – кивнув Корецький і замовк.
«Упс. Інтерв’ю закінчено», – вирішив Лавр. Та він помилився. Корецький лише взяв паузу для обдумування.
– Напад був, так, – почав він. – Учора, близько третьої ночі. Хтось намагався увійти до Храму через технічний вхід. Ви побачите, там стоять металеві двері, але замок слабенький, циліндровий. Перед тим вони отруїли собаку. Проте це їм не допомогло. Коли вони відчиняли двері, спрацювала сигналізація.
– Якого типу у вас сигналізація?
– Здається, «Альфа» називається. На рух, на розбивання скла реагує. На вхідних дверях установлені датчики…
– Зрозуміло.
– У Храмі були люди. Там у будівлі постійно живе доглядач Храму і ще тієї ночі там було двоє гостей. У нас, знаєте, є при Храмі щось на штиб готельчика. Кілька кімнат. Якраз позавчора брати приїхали пополювати. Там, навколо Храму, хороший ліс, сухий.
– Пополювати? Але мисливський сезон ще не почався.
– Я не мисливець, не розуміюся
