туди спустимося? Ти що, жартуєш?
– Там є доріжка. Крута, але це не страшно.
Він озирнувся.
– Робе, ти йдеш?
У дитинстві вони з Робом ходили до цього водоспаду безліч разів. Цей маршрут був одним із їхніх улюблених. Вони доїжджали велосипедами так високо, як могли, а тоді кидали їх біля дороги й решту шляху йшли пішки. Вони казали собі, що більше ніхто не знав про ту печеру, хоча, звісно, про неї знали різні люди. Дорогу туди проклали працівники гідроелектричної компанії, яка вирішила, що там вдале місце для дамби. Але зрештою вони знайшли щось краще й поїхали туди, покинувши дорогу на поталу лісам.
– Звісно, – кивнув Роберт.
– Добре, – сказав Том. – Ходімо.
Коли він відшукав стару стежку, виявилося, що вона заросла, але пройти ще можна було. Перші сто ярдів вона тягнулася вздовж скелі, а тоді починала спускатися канавою, прокопаною тисячоліттями дощів та бризок, і швидко крутішала.
– Краще звідси далі йти задом. Слизько, тож дивися під ноги. Тут є за що триматися, – мовив Том. Він глянув повз Саймона, вгору, але Роберта не побачив.
– Робе?! – гукнув він. – Ти йдеш?
– Звісно.
Судячи з того, як тихо прозвучали його слова, він і досі був на скелі.
– З ним усе гаразд? – запитав Саймон, стишивши голос. – Якийсь він… мовчазний.
– Так, усе з ним добре, – відмахнувся Том. – Він нещодавно пережив важкі часи. Нічого серйозного.
Нічого серйозного.
Правда полягала в тому, що він соромився стану свого старого друга і не хотів бути вимушеним надавати якісь пояснення. Власне, навіть думати про це він не хотів, бо співчував йому вже дуже віддавна, понад рік, і вже просто від усього цього втомився. Того дня стояла бездоганна погода, сонце світило крізь гілля, у повітрі навколо них висіли ледь відчутні краплі води, вкриваючи кожен листочок, кожну гілку папороті срібним світлом, і він був разом зі своїм університетським другом, чудовим хлопцем, жартівником і розумакою, з інакшого середовища, який знав те, чого не знав Том, але, попри зворотні Томові очікування, був готовий вражатися тим, що Том знав. Отож, як не глянь, якщо не враховувати Робову поведінку, день був бездоганний. Та й, зрештою, минуле є минуле; що сталося, те сталося, і треба жити далі. Роберт пропустив останній рік в університеті й не здобув диплома, але зможе це виправити, а для Саймона з Томом роки навчання вже були позаду й на них чекало майбутнє.
Вони вже пройшли більш як півдороги. Повітря наповнював гуркіт водоспаду; в грудях відчувалася вібрація, наче басові ноти якогось великого й древнього інструмента. Том підвів погляд на Саймона, який обачно спускався за ним. Роба ще не було видно, але він знає дорогу. Том дочекався, доки Саймон підійде ближче, а тоді простягнув руку й постукав по його черевику.
– Ти як? – Гуркіт води був такий гучний, що доводилося кричати.
– Класно! – гукнув Саймон. – Тут фантастично!
Вони
