в сім’ї останнє, що їй було потрібно, це лялька. Відповідно ніяких лялькових будиночків чи мініатюрних чайних сервізів; «доньки-матері» втрачають свою привабливість, якщо щодня гратися в них по-справжньому. Порожні підвіконня й стіни, порожній вузький дерев’яний письмовий стіл. Не лишилося нічого; її це дуже тішило. Кімната дістанеться Адамові, вирішила вона. Так він більше не будитиме Пітера й Корі, а вони не будитимуть його. А коли приїжджатиме в гості, то спатиме тут із ним. Картонну коробку, повну непотребу, заховала в гаражі; вона пізніше все перебере, добротний одяг віддасть на благодійність, а решту викине в смітник. Вміст валізи повернувся, акуратно складений, у коробки та шухляди чекати дня від’їзду. Саму валізу вона поставила під сходи.
Що ще? – подумала Меган, перебираючи в уяві список. Вона вже попросила місіс Джарвіс, яка приходить по понеділках допомагати з пранням і прибиранням, приходити також і по четвергах, почавши через два тижні. Зробила для дому запаси всього необхідного: консервованої їжі, туалетного паперу, прального порошку. Вона застелить свіжі постелі й влаштує прання в понеділок перед від’їздом.
Оце й усе, подумала вона. Все, що залишилося, – це сказати своїй сім’ї та Патрікові, що нарешті – нарешті! – після стількох років невдалих спроб, таки поїде з дому.
Почала вона з матері, бо ця розмова мала бути найважча. Друга за нею – з Патріком, але з ним вона побачиться аж у суботу.
– Їдеш? – перепитала її мати зі здивованим виглядом. Можна подумати, раніше ніхто з дому не їхав, попри те, що Том не жив із ними понад два роки. Певна річ, знічено подумала Меган, Том же хлопець. Ніхто й оком не змигне, коли хлопець кидає дім. Швидше навпаки, це був привід для радості.
– Мені двадцять один, мамо. – Вона припорошила стільницю борошном і почала місити шмат здобного тіста завбільшки й завважки як гарматне ядро. Стояв пізній полудень і вони були на кухні самі, готували вечерю. – Час мені поїхати з дому.
– Звідки ти взяла, що раз тобі двадцять один, то ти маєш поїхати з дому?
Її мати чистила картоплю, але тепер припинила і, тримаючи руки в раковині, пильно дивилася на Меган.
Меган розділила ядро з тіста надвоє, трохи помісила обидві половини, одну відклала вбік, а другу стала розкачувати швидкими рухами. Між її брів з’явилася невеличка зморшка. Вона знала, що так буде. Сама винна, подумала вона. Треба було поїхати ще кілька років тому.
– Я казала тобі, що поїду, мамо. Коли ти носила Адама, я сказала, що почекаю, доки він народиться й усе облаштується, а тоді поїду. Пам’ятаєш? – Вона вдивлялася в материне обличчя, шукаючи натяку на те, що та пригадувала їхню розмову. І не побачила. Останнім часом Меган почала замислюватися, чи її мати раптом не впадає у старечий маразм, але, напевно, це не так – їй лише сорок п’ять. Швидше, вона просто викинула цю розмову з голови. Їй завжди добре вдавалося не чути того, чого вона чути не хотіла; напевно, забудькуватість – це просто продовження цього
