ногами, по двоє – наче звірі до ковчега, подумала Меган, тільки от вони однієї статі й далеко не такі милі. Сімнадцятирічні Дональд і Ґері, десятирічний Пітер і дев’ятирічний Корі. Останні двоє гризлися як завжди.
– Я до нього не торкався, – сказав Пітер.
– А от і ні, – відповів Корі. – Я бачив.
– Не міг ти мене бачити, свиня, бо я до нього не торкався.
– Якщо ви не замовкнете, я повідриваю вам голови, – сказав Дональд. Він сів і підсунув свого стільця ближче до столу.
– Ану всі посідали, – сказала Меган, усаджуючи Адама на його дитячий високий стільчик. – Я маю вам дещо сказати. – Вона міцно зав’язала Адамів слинявчик у нього на шиї й підтягнула стільчика до столу. Порожній Томів стілець і досі стояв на місці, займаючи цінний простір. Меган хотілося приставити його до стіни, але мати наполягала, щоб він стояв де був, наче за столом із ними сидів привид.
– Ти кажеш, що я брехун? – запитав Пітер у Корі.
– Так, кажу. Злодій, злодій!
Дональд злегка підвівся й потягнувся до Корі, наміряючись схопити його за руки, але той вивернувся від нього.
Меган взяла ложку й застережно постукала нею по столу. Вони всі підвели на неї очі.
– Я маю вам дещо сказати, – повторила вона.
Пітер знову зиркнув на Корі.
– Недоумок! – сказав він.
Меган обійшла стіл і вдарила його ложкою по голові.
– Ай! – розгнівано завищав Пітер, тручи голову. – Меган! Це ж боляче!
– Зосередься!
Дональд підняв руку.
– Що таке? – гаркнула Меган.
– Мені дуже, дуже шкода перебивати, – сказав Дональд ліниво, – але я подумав, може, ти маєш знати, що малий задихається.
– Нічого подібного, – сказав Ґері. – Він просто сере.
– Коли він сере, то стає не синій, а червоний.
– Будь ласка, не вживайте таких слів за столом, – автоматично сказала Меган. Вона глянула на Адама. Він важко дихав, смикав слинявчик і справді трохи посинів. Вона розв’язала його, зав’язала вільніше й погладила малого по спині. Той кілька разів глибоко вдихнув, коротко скрикнув і запхнув до рота великого пальця. Меган схвально знову його погладила – стоїчна маленька душа. Серед них усіх вона сумуватиме тільки за ним.
– А тепер слухайте сюди, – вела далі вона. – Через два тижні я поїду з дому.
– Чудово! – сказав Пітер.
– Які прекрасні, чудесні новини! – мовив Ґері.
– Справді? – запитав Дональд. – Що, назавжди?
– Так, – відповіла Меган. – Назавжди. І це вплине на вас усіх. У вас буде більше роботи по дому.
– Можна нам уже їсти? – запитав Корі.
– Ти почув, що я сказала? – вимогливо запитала Меган. – Ви маєте допомагати мамі. Вона не впорається без вашої допомоги. Ви всі це почули?
– Так, – сказав Дональд. – Ми ж не глухі, ми всі це почули.
– Добре.
