замислено кивнув.
– І скільки, на твою думку, тобі треба буде часу, щоб відкласти досить грошей на подорож до Англії?
Дивно було не те, що він говорив із нею, як керівник банку, подумала Меган, враховуючи, що він ним і є. Що було дивно – власне, дивовижно – він зацікавився її планами аж так сильно, що ставив питання. На нього це було взагалі не схоже.
– Навіть не знаю, – відповіла вона чесно. – Напевно, досить довго.
Її батько взяв до рук ручку, зняв ковпачок, знову його надягнув і поклав ручку на стіл.
– Твоя правда, досить довго, – сказав він, усе ще не відводячи погляду від ручки. – Власне, дуже довго. По-перше, ти платитимеш за житло, а в Торонто воно буде дуже дороге. І матимеш багато інших витрат на життя. Я так собі думаю, що тобі буде важко відкладати хоч якісь гроші досить довгий час. Можливо, навіть кілька років.
Меган розтулила рота, наміряючись сказати, що це не страшно, їй байдуже, скільки знадобиться часу, що насправді поїхати до Англії для неї було не так важливо, важливо було поїхати з дому, жити своїм життям. Але її батько підвів погляд, і щось у виразі його обличчя примусило її завмерти.
– Якщо ти хочеш поїхати до Англії й маєш там подругу, то їхати варто зараз, – сказав він. – Такі речі – можливості – мають звичку вислизати. Я дам тобі грошей на квиток і ще трохи, щоб протриматися, доки не знайдеш там роботу. Здається, є така домовленість, що громадяни держав Співдружності можуть якийсь час працювати у Великій Британії. Тобі, певна річ, знадобиться паспорт. Я так собі думаю, в тебе його немає?
Меган пильно на нього дивилася. Вона не так здивувалася б, якби він виліз на стіл і станцював джигу.
– В тебе є паспорт? – перепитав її батько.
– Так, – тихо відповіла Меган.
На його обличчі знову відбилося здивування, але Меган була надто збентежена, щоб цим утішитися.
– Здається, ти організована людина, – сказав її батько. – Значить, усе вирішено. – Він усміхнувся Меган так, як, на її думку, всміхався клієнтам банку по закінченні розмови.
У дверях вона обернулася й сказала:
– Дуже тобі дякую.
Її батько знову дивився у вікно, але повернув голову й глянув на неї.
– Я думаю, ти це заслужила, – відповів він, і цей його коментар перевершив усі попередні, означаючи, що він таки її помічав.
Меган вийшла, зачинила двері кабінету і якийсь час постояла в коридорі, думаючи не про Англію чи навіть переїзд із дому, а про те, як сумно, що вона все своє життя не знала цього дивного чоловіка, свого батька, і тепер уже не знатиме.
Вона зателефонувала Томові, щоб поділитися новинами. Він мешкав у гуртожитку Торонтського університету, тож це був міжміський дзвінок, але вона вирішила, що не шкода й витратитися, щоб почути здивування в його голосі. Вона спланувала все так, щоб зателефонувати о шостій вечора, вважаючи, що на той час він уже прийде додому з занять, але ще не піде гуляти з друзями, і вгадала.
– До
