років, який славно вовтузиться з акварельними фарбами в затишній аурі величної гасової лампи, рожевий шовковий абажур якої неначе розмальований братовим мокрим пензлем. А тепер вона жевріє в моїй пам’яті. Бачу себе, дитину чотирьох-п’яти років, що зводиться навшпиньки, тягнеться й випинає шию, аби краще бачити коробку з фарбами, яку затуляє рухливий лікоть мого однокровного брата; липкі червінь і блакить так уже вилизані й зужитковані, що на денцях вилискує емаль. Щоразу, коли Себастьян змішує фарби в нутрі бляшаної накривки, чутно тихе побрязкування, а перед ним клубочиться магічними відтінками вода в склянці. Його темне, коротко підстрижене волосся не затуляє маленької родимки, помітної над рожево-червоним напівпрозорим вухом; тим часом я вже забрався на стілець, але він і далі не зважає на мене, аж нарешті я зважуюсь на ризикований випад і пробую доторкнути пальцем найблакитнішого коржика в коробці; а Себастьян, досі не обернувшись, відштовхує мене плечем – такий самий мовчазний і далекий, яким завжди був зі мною. Пам’ятаю, як я, перехилившись через поручні, дивився на брата, що повертався зі школи – йшов угору сходами, одягнений у неодмінну чорну уніформу зі шкіряним паском, якого я потайки прагнув; зсутулений Себастьян сходив повільно, тягнучи за собою строкатий ранець, поплескуючи по перилах і час від часу переволікаючись через два-три східці нараз. Я надимаю губи й вичавлюю білу нитку слини, що звисає дедалі нижче і, як завше, проминає Себастьяна. Роблю це не тому, щоб його роздратувати; це лише тоскна даремна спроба змусити брата зауважити моє існування. Є в мене також яскравий спогад: на велосипеді з низько опущеними ручками керма їде Себастьян поцяткованою сонячними плямами парковою алейкою в нашій сільській садибі; він котиться помалу, педалі нерухомі, а я дрібочу за ним і прискорюю ходу, як тільки його нога в сандалі натискає на педаль; щосили стараюся не відстати від заднього колеса, яке шипить і поклацує, але брат не зважає на те й незабаром залишає мене позаду, безнадійно відсталого, засапаного й досі на бігу підтюпцем.
Згодом, коли Себастьянові минуло шістнадцять років, він іноді допомагав мені, десятилітньому, виконувати шкільні домашні завдання, причому пояснював так швидко та нетерпляче, що з цієї допомоги не було ніякого пуття, а відтак засовував олівця в кишеню й бундючно виходив із кімнати. На той час він був високий юнак із землистим обличчям і темною тінню над верхньою губою. Себастьян чесав глянсувате волосся на проділ і записував свої вірші в чорному зошиті, який тримав під замком у шухляді.
Якось я дізнався, де Себастьян ховає ключ (у шпарині стіни біля білої голландської печі в його кімнаті), і відімкнув шухляду. Там був зошит, а ще знімок сестри одного з його однокласників, кілька золотих монет і мусліновий мішечок із зацукрованими фіалками. Вірші написано англійською мовою. Незадовго перед смертю мого батька в нас удома були уроки англійської, і хоча я не зумів навчитися вільно говорити цією мовою, однак порівняно легко читав і писав. Невиразно пригадую, що
