замку), оця незнана Росія раптом набрала рис утраченого раю – безкрайого й невиразного, але ретроспективно приязного простору, заселеного тужливими фантазіями. Я зауважив, що Mademoiselle, хоч оглухла й посивіла, зате по-колишньому балакуча, тож після міцних вітальних обіймів вона почала згадувати дрібні випадки з мого дитинства – або безнадійно спотворені, або ж такі малоймовірні, що я сумнівався в тому, чи справді вони трапилися. Вона не знала про смерть моєї матері, як і про те, що Себастьян помер три місяці тому. До слова, Mademoiselle і не чувала, що це був великий письменник. Тонкосльоза, вона пустила цілком щиру сльозу, причому трохи розсердилася, що я не заплакав за компанію. «Ти завжди був такий стриманий», – зауважила моя колишня наставниця. Я сказав, що пишу книжку про Себастьяна, і попросив її розказати про його дитинство. Хоча Mademoiselle прийшла до нашої оселі незабаром після другого шлюбу мого батька, та тепер минуле в її спогадах розповзлося, змішалося, і вона говорила про першу дружину мого батька («cette horrible Anglaise»[6]) так, ніби знала її не гірш, ніж мою матір («cette femme admirable»[7]). «Мій бідолашний Себастьянчик, – заводила вона, – такий ласкавий до мене, такий благородний. Ах, пам’ятаю, як він обіймав мені шию рученятами й казав: „Я ненавиджу всіх, крім вас, Zelle[8], тільки ви розумієте мою душу“. Якось я злегка ляснула його по руці – une toute petite tape[9] – за те, що нагрубіянив твоїй матері… Такий у нього був вираз очей, що мало не довів мене до плачу… І ще той голос, коли він сказав: „Дякую вам, Zelle. Таке більш ніколи не повториться…“»
У такому дусі вона вела доволі довго, аж мені стало не по собі. Після кількох невдалих спроб змінити тему розмови я таки примудрився це зробити, але геть охрип, бо моїй співрозмовниці ще раніше кудись поділася слухова трубка. Тоді вона заговорила про свою сусідку, товстеньку коротульку, ще старшу від неї, з якою я розминувся в коридорі. «Ця мила жінка зовсім глуха, – нарікала Mademoiselle, – ще й брехуха, яких мало. Я точно знаю, що вона лише давала уроки дітям княгині Демидової, але ніколи не мешкала в них». «Напиши цю книжку, цю чудову книжку! – крикнула вона, коли я вже відходив. – Хай це буде казка, а Себастьян – принц. Зачарований принц… Не раз я казала йому: „Себастьяне, остерігайся. Жінки боготворитимуть тебе“. А він відповідав, сміючись: „Що ж, я теж їх боготворитиму…“»
Подумки я зіщулився. Mademoiselle лунко цмокнула мене, поплескала по руці й знову просльозилася. Я глянув на каламутні старечі очі, на штучні зуби з мертвотним полиском, на добре знану мені гранатову брошку на грудях… Ми розсталися. Падав заливний дощ, мені стало соромно й досадно за те, що перервав роботу над другим розділом задля цього непотрібного паломництва. Одна обставина мене засмутила найбільше. Mademoiselle не поцікавилася, як жив Себастьян в останні роки, не спитала, як він помер. Ні про що не спитала.
Розділ 3
У листопаді 1918 року моя мати вирішила втекти з Себастьяном і мною від небезпеки в Росії.
«Ця жахлива англійка» (
«Ця чудова жінка» (
Скорочене
Зовсім легкий ляпанець (
