прихованою в темній плутанині його віршів. Він робив усе можливе, щоб шокувати людей потворним нагромадженням зайвих слів (та й винайшов те, що сам називав «рохканням з-під підборіддя»), тож переважна частина його доробку нині видається такою нікчемною, штучною та старомодною (надто вже модерні речі мають дивовижну властивість старіти набагато швидше, ніж інші), що справжню ціну цього автора тямлять лише кілька науковців, які захоплюються його чудовими перекладами англійських віршів, зробленими на самому початку літературної кар’єри. Принаймні один із цих творів – відтворена російською «La Belle Dame Sans Merci»[11] Джона Кітса – це справдешнє диво переливання слів і передавання почуттів.
Отже, одного ранку на початку літа сімнадцятирічний Себастьян зник, залишивши моїй матері коротку записку про те, що він супроводжує Пана та його дружину в подорожі на Схід. Спочатку мати сприйняла це як жарт (Себастьян, попри свою понурість, іноді придумував гидотні розіграші, як-от тоді, коли в переповненому трамваї він передав через кондуктора дівчині в протилежному кінці вагона абияк набазграну записку такого змісту: «Я тільки бідний кондуктор, але кохаю Вас»), та коли вона прийшла до Панів, виявилося, що ті справді виїхали. Згодом з’ясувалося, що, згідно з Пановим уявленням, ця мандрівка а-ля Марко Поло полягала в тому, щоб помалу просуватись у східному напрямку від містечка до містечка й у кожному з них організовувати «ліричний сюрприз», тобто винаймати зал (а якщо такого не знайдеться, то принаймні повітку) і влаштовувати там поетичну виставу, чистий прибуток від якої мав би давати можливість йому, Ларисі та Себастьянові добиратися до наступного провінційного міста. Ми так і не дізналися, чим і як мав допомагати Себастьян: чи то виконувати якісь серйозні обов’язки, чи то попросту крутитися поблизу, приносити й подавати, що там треба, та догоджати норовистій Ларисі, яку не дуже-то й легко було умиротворяти. Зазвичай Алексіс Пан виходив на сцену, одягнений у візитку – цілком пристойну, якби не вишиті на ній величезні квіти лотоса, а на полисілому лобі мав намальоване сузір’я Великого Пса. Він декламував свої вірші зичним, гримким голосом, і з уст такого коротуна це наводило на думку про мишу, що народжує гори. Поруч поета на підмостках засідала Лариса – дебела, схожа на кобилу жінка в рожево-бузковій сукні – й пришивала ґудзики або латала старі штани, причому вся сіль полягала в тому, що в повсякденному житті вона ніколи не робила чогось такого для свого чоловіка. Час від часу, в інтервалах між двома віршами, Пан виконував повільний танець – суміш яванських рухів зап’ястками та власних ритмічних винаходів. Після таких виступів він знаменито напивався, у чому й крився його майбутній крах. Подорож на Схід закінчилася в Симбірську, де Алексіс, п’яний як чіп і без гроша за душею, застряв у брудному трактирі, а Ларису з її гарячим норовом замкнули в поліційній дільниці за те, що дала ляпаса одному настирному чиновникові, який не схвалив галасливого генія в її чоловіку. Себастьян
Безсердечна дама-красуня (
