місяців ми дізналися, що нашого нещасного друга розстріляли разом із двома десятками таких, як він, пліч-о-пліч із Пальчиним, що загинув так само мужньо, як Бєлов.
У своїй останній опублікованій книжці «Сумнівний асфодель»[10] (1936) Себастьян описує епізодичного персонажа, який щойно втік із не названої країни терору та злиднів. «Що я можу сказати вам про своє минуле, панове? {мовить він} Я народився в країні, де холодно зневажають і брутально забороняють ідею свободи, поняття справедливості та звичай людської доброти. Вряди-годи в нашій історії траплялося, що лицемірний уряд малював стіни тюрми народу жовтою фарбою трохи благопристойнішого відтінку й крикливо проголошував гарантію прав – звичну річ у щасливіших державах, ніж наша; але ці права або йшли на користь тільки в’язничним наглядачам, або ж містили приховану заковику, через яку ставали ще гіршими, ніж очевидно тиранські укази… Кожен і всяк у цій країні якщо не розбійник, то раб; а що людині відмовлено в праві мати душу і все з нею пов’язане, то заподіяння фізичного болю визнано обґрунтованим засобом владарювати й керувати людською натурою… Час від часу трапляється щось таке, зване революцією, яке перетворює рабів на розбійників і навпаки… Понура країна, пекельне місце, панове, і якщо у своєму житті я твердо певен чогось, то це того, що ніколи не проміняю вигнання й свободи в ньому на мерзотну пародію батьківщини…»
З того, що в промові цього персонажа мимохідь згадано «великі ліси та засніжені рівнини», містер Ґудман зразу ж припускає, що весь цей уривок віддзеркалює ставлення Себастьяна Найта до Росії. Це ж потворне непорозуміння; адже будь-який неупереджений читач мав би зрозуміти, що зацитовані слова стосуються скоріше химерного сплаву тиранічних неподобств, ніж якоїсь конкретної країни чи історичної дійсності. І якщо я впровадив ці слова до тієї частини моєї розповіді, яка стосується втечі Себастьяна з революційної Росії, то це тільки тому, що захотів зразу ж за ними навести кілька речень, запозичених із його найбільш біографічного твору: «Я завжди вважав, – пише він у „Втраченій власності“, – що одне з найчистіших почуттів – це туга вигнанця за вітчизною. Мені хотілося показати, як цей чоловік ненастанно, понад силу напружує пам’ять, щоб зберегти живим і яскравим видиво свого минулого: імлисто-блакитні пагорби й щасливі шляхи, живопліт із заблукалою трояндою і поле з кроликами, далекий шпиль і близький дзвоник… Однак над цією темою вже працювали кращі, ніж я, а в мене ще й вроджена недовіра до всього того, що мені вдається легко виразити, тож жодному сентиментальному мандрівникові ніколи не буде дано приземлитися на скелю моєї непривітної прози».
Хоч там як закінчується цей уривок, та висновок очевидний: лише той, хто на собі відчув, що означає покинути любу вітчизну, може аж так спокуситись образом ностальгії. Хоч там якою жахливою видавалася Росія Себастьянові в час нашої втечі, та не можу повірити,
Рослина з білими або жовтими квітами. За давньогрецькою міфологією, на асфоделевій луці в Аїді, царстві мерців, блукають душі тих померлих, які не заслужили ні на райський Елісій, ні на пекельний Тартар. Асфодель вважали символом забуття.
