розмова не обмежувалася кількома реченнями. Провів він у нас рівно один тиждень.
Наступного разу Себастьян приїхав, коли не стало мами. Після похорону ми довго сиділи удвох. Він незграбно поплескав мене по плечі, коли я, випадково вгледівши мамині окуляри, що сиротливо лежали на полиці, задрижав і зайшовся плачем, який досі примудрявся стримувати. Він був дуже добрий і співчутливий, але водночас холодний і неуважний, наче весь час думав про щось інше. Ми побалакали про справи, і Себастьян запропонував мені поїхати з ним на Рив’єру, а тоді до Англії. А я, якраз закінчивши школу, відповів, що волію байдикувати в Парижі, де в мене чимало друзів. Він не наполягав. Зайшла в нас мова також про гроші, й Себастьян зауважив у своїй дивовижно безцеремонній манері, що завжди зможе вділити мені їх стільки, скільки я попрошу. Здається, він вжив слово «грошва», хоч у цьому я не певен. Наступного дня він поїхав на південь Франції. Вранці ми трохи прогулялись, і, як зазвичай траплялося, коли ми залишалися наодинці, я бентежився й раз у раз ловив себе на тому, що розпачливо шукаю тему розмови. Він теж мовчав. Перед самим від’їздом Себастьян мовив: «Ось такі справи. Якщо чогось потребуватимеш, напиши на мою лондонську адресу. Сподіваюся, твоя Sore-bones[12] виявиться не гіршою від мого Кембриджу. Між іншим, спробуй вибрати науковий предмет до вподоби й тримайся його, поки не набридне». Його темні очі злегка зблисли. «Щасти тобі, бувай здоров», – сказав він і потис мені руку – мляво й неприродно, за набутою в Англії звичкою. Враз невідь-чого мені стало до болю шкода однокровного брата, запраглося висловити щось справжнє, з крилами й серцем, але жадані птахи опустилися на мою голову та плечі допіру тоді, коли я залишився один і вже не потребував слів.
Розділ 4
Коли я розпочав писати цю книжку, минуло два місяці після смерті Себастьяна. Дуже добре знаю, якими бридкими видалися б йому мої вибуялі сентименти, а проте не втримаюсь і скажу, що моя віковічна прихильність до однокровного брата, яку він завжди так чи інакше придушував та викорінював, нині раптово відродилася, спалахнувши яскравим пломенем почуттів, проти якого всі мої інші справи обернулися в мерехтливі силуети. Під час наших рідкісних зустрічей ми ніколи не говорили про літературу, і тепер, коли можливість хоч якогось зв’язку між нами пропала через дивну звичку людей – умирати, я страшенно шкодую, що ніколи не сказав Себастьяну про те, як захоплююся його книжками. Мало того, тепер я безпорадно розмірковую: та чи знав він, що я їх читаю?
Але що я, власне, знав про Себастьяна? Я міг би заповнити кілька розділів тим дріб’язком, який запам’ятався про його дитинство і юність, – а далі? Обдумуючи цю книжку, я доходив висновку, що доведеться взятися до широкого дослідження, щоб відтворювати його життя фрагмент за фрагментом і зрощувати їх внутрішнім знанням братового характеру. Внутрішнє знання? Так, я його мав і відчував це кожним нервом. І що довше я про це розмірковував, то ясніше бачив ще один інструмент у
Йдеться про Сорбонну (
