– чарівливим, легковажним і легкодушним неробою, прославленим своєю безпутністю, елегантністю та дотепністю, який спокійнісінько ходив у капелюсі, ще й парасольку носив. П’ятнадцять років по тому я, приїхавши до Кембриджа, почув цю історію від найкращого Себастьянового приятеля-однокашника (нині видатного вченого) й зауважив, що тут мало не кожний студент носить…
– Саме так, – відповів він. – Ґорджетова парасолька дала приплід.
– Скажіть іще, – попросив я, – про спорт. Чи добрим спортсменом був Себастьян?
Мій співрозмовник усміхнувся.
– На жаль, ми з Себастьяном не дуже далеко зайшли в цьому ділі, якщо не брати до уваги наших забав у теніс на розмоклому трав’яному корті, де на плішинах зрідка росли маргаритки. Пригадую, Себастьян мав дуже дорогу ракетку й фланелевий костюм до лиця, та й узагалі виглядав дуже охайно, мило і так далі. Але подавав він по-жіночому – плескав ракеткою, метушився на корті й ніколи не влучав куди треба. А що я був не набагато кращий, ніж він, то наша гра переважно зводилася до того, що ми розшукували мокрі позеленілі м’ячі або ж відкидали ті м’ячі гравцям на сусідніх кортах, – і все це під безперервною мжичкою. Еге ж, грав він кепсько.
– І це його засмучувало?
– Так, у певному сенсі. Власне, весь перший семестр Себастьян ходив отруєний думкою про свою нездарність у цих справах. Познайомившись із Ґорджетом у моїй кімнаті, бідолаха Себастьян так багато говорив про теніс, що Ґорджет нарешті запитав, чи не палицями, часом, грають тенісисти. Себастьян трохи втішився, бо подумав, що Ґорджет, який зразу йому сподобався, теж кепський спортсмен.
– А чи так було насправді?
– Та ні, він грав в університетській регбійній збірній, але, мабуть, був байдужий до лаун-тенісу. Хай там як, а Себастьян невдовзі позбувся комплексу на ґрунті спорту. Загалом кажучи…
Ми сиділи у тьмяно освітленій кімнаті з дубовими панелями. Крісла були такі низькі, що рука легко досягала чайного начиння, яке скромно стояло на килимі. Здавалося, дух мого брата витав над нами в мерехтінні полум’я, віддзеркаленому латунними кульками каміна. Оповідач знав Себастьяна зблизька, тож, мабуть, мав рацію в тому, що в основу його самочуття неповноцінності лягли потуги стати більш англійським, ніж сама Англія. Це було марно, та Себастьян і далі силкувався, аж нарешті втямив, що підводять його не ці зовнішні ознаки, не манірність модного жаргону, а саме прагнення жити та діяти, як інші люди, тоді як йому судилося благодатне самотнє ув’язнення – в самому собі.
А однак він щосили намагався стати пересічним студентом. У бурому халаті, у старих лакованих туфлях, з мильницею та губкою в торбинці, Себастьян неквапно ходив зимовими ранками до лазні за рогом. У Холі він снідав вівсянкою – сірою й нудотною, як небо над Великим двором, та апельсиновим мармеладом точнісінько такого самого відтінку, як повзучі зарості на стінах
