адже цей тихий науковець вразив мене делікатністю та шляхетністю, яку годі й уявити. Вони обидва цікавились англійською літературою, і Себастьянів друг уже тоді обдумував свою першу працю – «Закони літературної уяви», яка за два-три роки здобула премію Монтґомері.
– Признаюся вам, – сказав він, погладжуючи пухнасту блакитнувату кішку з селадоновими очима, що невідь-звідки з’явилась, а тоді зручно вмостилася на колінах. – Правду сказати, Себастьян таки завдав мені прикрості в той час нашої дружби. Бувало, не побачивши приятеля в аудиторії, я заходив до нього й заставав ще в ліжку, згорнутого калачиком, як заснула дитина, й насупленого, з сигаретою в зубах, з побганою, обсипаною попелом подушкою та з поцяцькованим чорнильними плямами простирадлом, звислим аж до підлоги. На моє бадьоре привітання він щось буркав, навіть не потрудившись змінити позу, тож я, покрутившись по кімнаті й пересвідчившись, що Себастьян не хворіє, ішов обідати, а тоді знову заглядав у його кімнату й бачив, що приятель лежить – уже на другому боці – та струшує попіл у пантофлю. Я напрошувався принести щось попоїсти, бо ж у його буфеті завжди було порожньо, а коли приносив гроно бананів, він пожвавлювався, як мавпа, і зразу ж починав дошкуляти мені цілою низкою каламутних аморальних сентенцій про життя, смерть і Бога. Виголошував їх із великим смаком, знав-бо, що таке мене дратує, хоч я й не вірив, що Себастьян говорить усерйоз.
Нарешті десь о третій-четвертій дня він одягав халат, причовгував до вітальні й скулювався, чухаючи голову, біля вогню, а я з відразою покидав його. Наступного дня, коли я сидів, працюючи у своєму барлозі, стугонів тупіт на сходах, і до мене в кімнату вривався Себастьян – чистий, свіжий і збуджений, з тільки-но закінченим віршем.
Усе це, на мою думку, правдиво описано. Одна маленька подробиця мене вразила й дуже зворушила. Виявляється, Себастьянова англійська, дарма що вільна й образна, таки була мовою чужоземця. Він вимовляв «r» на початку слова розкотисто та скрипливо й робив смішні помилки. Наприклад, казав «I have seized a cold»[23] або ж «that fellow is sympathetic»[24], маючи на увазі когось милого. Себастьян хибно ставив наголоси в таких словах, як «ínteresting» і «labóratory»[25], неправильно вимовляв імена «Socrates» і «Desdemona». Ніколи не повторяв своїх помилок, коли їх виправляли, але засмучувався вже від того, що не впевнений у деяких словах, і заливався яскравим рум’янцем, коли через випадковий мовний огріх його не зовсім розумів тупуватий слухач. У ті часи мій брат писав набагато краще, ніж говорив, однак у його віршах було щось невловимо не англійське. Жоден із цих творів не дійшов до мене. Правда, його друг припустив, що один чи два…
Поставивши кішку на підлогу, оповідач трохи пошпортав між паперами в шухляді, але не натрапив на щось вартісне.
– Може, в якійсь скрині, в помешканні моєї сестри… – невпевнено проказав він. – За це не ручаюсь… Ось такі дрібнички – улюблениці забуття. Зрештою, я певен, що Себастьян аплодував би цій втраті.
– Між іншим, – зауважив я, – минуле у ваших спогадах
Я застудився (
Цей хлопець співчутливий (
Цікавий і лабораторія (
