упродовж свого останнього року в Кембриджі Себастьян плідно працював в обширній і складній царині – англійській літературі, але водночас відзначався несподіваними поїздками до Лондона, переважно самовільними. Як я дізнався, його наставник, нині покійний містер Джефферсон – страшенний зануда, зате неперевершений лінгвіст, уперто вважав Себастьяна росіянином. На ділі ж цей стариган доводив свого підопічного до шалу, виголошуючи всі російські слова, які знав (а нахапався їх цілий міх у своїй дуже давній подорожі до Москви), й упрошуючи його подати ще більше слів. І ось одного дня Себастьян бовкнув, що зайшла помилка: насправді він народився не в Росії, а в Софії. На те старий Джефферсон, зрадівши, відразу ж заговорив по-болгарському. Себастьян плутано відповів, що це не той діалект, яким він послуговується, і на вимогу представити зразок умить вимудрував говірку, яка спантеличила старого лінгвіста, аж врешті його осінила думка, що Себастьян…
– Що ж, ви з мене, мабуть, випомпували все до решти, – мовив, усміхаючись, оповідач. – Згадуються мені самі лише дрібниці та дурниці… Навряд чи варто додати, що Себастьян закінчив навчання на першому місці й що на цій вершині слави нас сфотографували. Якщо хочете, я постараюся знайти цей знімок і надіслати вам поштою. Вам справді треба зараз від’їжджати? Чи не хотіли б ви оглянути наші парки й лужки на березі Кему? Ходімо подивитися на крокуси, Себастьян називав їх «грибами поета». Мабуть, розумієте, що він мав на увазі.
Але дуже вже рясний падав дощ. Хвилину-другу ми постояли під дашком ґанку, і я сказав, що мені вже пора.
– Почекайте хвилиночку! – гукнув мені навздогін Себастьянів приятель, коли я вже пробирався поміж калюжами. – Я зовсім забув про одну річ. Кілька днів тому ректор сказав мені, що хтось письмово звернувся до нього із запитанням, чи справді вчився Себастьян Найт у Триніті-коледжі. Як же зветься той чоловік? Бодай тебе… Геть збіглася пам’ять від прання. Добряче ми її виполоскали, правда? У всякому разі я зрозумів, що хтось збирає дані для книжки про Себастьяна Найта. Дивно. У вас, здається, немає…
– Себастьян Найт? – зненацька озвався голос у тумані. – Хто говорить про Себастьяна Найта?
Розділ 6
Наближався незнайомець, що виголосив ці слова… О, як мені часом забагається легкого повороту в добре змащеному романі! Як вигíдно було б, коли б цей голос належав якомусь бадьорому старому викладачеві з довгими замшілими мочками й дрібненькими зморщечками біля очей – ознакою мудрості й чуття гумору… Підручному персонажеві, дуже доречному перехожому, який теж знав мого героя, але з іншого боку. «А тепер, – сказав би він, – розповім вам правдиву історію навчання Себастьяна Найта». І тут же почав би розповідати. На жаль, нічого такого не сталося. Цей Голос у тумані прозвучав в одному з найтемніших закутків моєї свідомості. Він був лише відлунням якоїсь уявної істини, своєчасним нагадуванням: не будь легковірним, коли дізнаєшся про минуле
