була дуже добра.
– О, Гізер Бедкок і справді дуже добра жінка, – сказала Черрі. – Аж занадто добра, як вважає дехто. Мовляв, надто вона набридлива. Але хай там як, а вона померла. Померла та й годі.
– Але чому вона померла?
– А звідки я знаю? – відповіла Черрі. – Її запросили в дім, мабуть, тому, що вона працює секретаркою у «Службі Святого Іоанна». Туди запросили і її, і мера, і багатьох інших. Наскільки мені відомо, вона випила склянку якогось трунку, і хвилин через п’ять їй стало погано, і ніхто навіть не встиг отямитись, як вона померла.
– Яка прикра подія, – сказала міс Марпл. – У неї було слабке серце?
– Вона була здоровісінька – так люди кажуть. Звісно, ніхто ніколи нічого не знає, хіба не так? У тебе можуть бути якісь проблеми із серцем, але нікому не буде про це відомо. А проте я можу одне вам сказати. Додому вони її не відправили.
Міс Марпл здавалася спантеличеною.
– Як це, не відправили її додому? Про що ви говорите?
– Про її тіло, – сказала Черрі, чий веселий настрій анітрохи не змінився. – Лікар сказав, що треба буде робити розтин. Пост-мортем чи як воно там у них називається. Він сказав, що ні від чого він її не лікував, і причина її смерті йому не відома. Мені це здається дивним, – сказала вона.
– Дивним у якому сенсі? – запитала міс Марпл.
– Ну знаєте, – на мить замислилася Черрі. – Дивним. Так, ніби щось ховається за цією смертю.
– Її чоловік дуже засмучений?
– Він був білий, як полотно. Ніколи не бачила чоловіка, якого б так приголомшила чиясь смерть. На нього навіть страшно було дивитися.
Вуха міс Марпл давно були налаштовані на найтонші нюанси, ось і тепер вона трохи схилила голову набік, як зацікавлена птаха.
– Ви її не любили? – запитала вона.
– Я майже її не знаю, – сказала Черрі. – Тобто не знала. Не можу сказати, щоб я її не любила. Але вона не належить до тих людей, які могли б сподобатися мені. Надто набридливий тип.
– Ви хочете сказати, вона належала до тих людей, які полюбляють геть у все пхати носа?
– Ні, я такого не хочу сказати. Зовсім не хочу. Вона була дуже доброю жінкою й усім хотіла робити добро. І була переконана, ніби знає, що для них найліпше. Те, що вони самі про це думають, для неї не мало ваги. Я мала таку тітку. Вона дуже любила тістечка з тмином і весь час готувала їх, і частувала ними людей, і ніколи не цікавилася, подобаються вони їм чи ні. А є ж люди, які терпіти не можуть такі тістечка, і їх нудить лише від запаху тмину. Приблизно такою була й Гізер Бедкок.
– Атож, – замислено промовила міс Марпл, – вона могла бути такою. Я знала схожих на неї людей. Такі люди, – докинула вона, – наражають себе на небезпеку, хоч вони про це й не здогадуються.
Черрі витріщилася на неї.
– Щось ви дивне кажете. Я не зовсім второпала, що ви маєте на увазі.
Прибігла міс Найт.
– Місіс Бентрі, схоже, кудись пішла, – сказала вона. – Вона нікому не сказала, куди вона йде.
