і втішайтеся, дівчата. Можете прийняти ванну, якщо захочете.
Місіс Олкок пішла за місіс Бентрі по коридору.
– Дуже вдячна вам, місіс Бентрі. Я сама ніколи б на таке не наважилася.
– Треба бути сміливішою, якщо ти хочеш чогось досягти, – сказала місіс Бентрі.
Вони пройшли по коридору, відчиняючи різні двері.
Безперервні «охи» й «ахи» вихоплювалися в місіс Олкок та ще у двох жінок, що приєдналися до їхньої компанії.
– Мені дуже подобається рожева ванна, – сказала місіс Олкок. – Ох, як вона мені подобається!
– А мені до вподоби та, що викладена плиткою з дельфінами, – сказала одна з двох жінок.
Місіс Бентрі з превеликим задоволенням виступала в ролі господині дому. На якусь мить вона справді забула, що дім уже їй не належить.
– Ох, ці душові, – з благоговійним страхом промовила місіс Олкок. – Не люблю митися в душі. Ніколи не знаєш, як при цьому зберегти волосся сухим.
– Було б цікаво зазирнути в спальні, – замріяно промовила одна з жінок. – Але така цікавість, либонь, буде надмірною. Ви як вважаєте?
– Я думаю, нам не слід цього робити, – сказала місіс Олкок.
Обидві з надією подивилися на місіс Бентрі.
– Я теж так думаю, – сказала місіс Бентрі, але потім їй стало їх шкода. – Але думаю, ніхто не знатиме, якщо ми зазирнемо туди лише один раз.
І поклала руку на ручку дверей.
Але проти такої цікавості господарі дому вжили заходів. Спальні були замкнені. Глибоке розчарування опанувало цікавих дам.
– Гадаю, кожному дозволено мати свої таємниці, – лагідно промовила місіс Бентрі.
Вони пішли назад коридорами. Місіс Бентрі виглянула в одне з вікон сходового майданчика. Вона побачила внизу місіс Міві (жінку з Нового Кварталу), що здавалася дуже ошатною у своїй серпанковій мереживній сукні. Вона помітила також, що з місіс Міві була Черрі, служниця міс Марпл, чиє прізвище місіс Бентрі не могла пригадати. Схоже, ті обидві жінки дуже втішалися, вони весело сміялися й розмовляли.
Несподівано дім здався місіс Бентрі старим, занепалим і дуже штучним. Так, його пофарбували новою блискучою фарбою, цілком перебудували, але це була не більш як стомлена й обтяжена роками вікторіанська садиба. «Добре, що я звідси пішла, – подумала місіс Бентрі. – Будинки як і все в цьому житті. Їхній час минає. Мій колишній будинок також мав свій час. Його підновили, перебудували, але не думаю, що він став кращим».
Несподівано до неї долинув гомін голосів, який дедалі гучнішав. Дві жінки, які були з нею, кинулися вперед.
– Що відбувається? – запитала одна. – Чутно якісь крики, ніби там щось сталося.
Вони завернули назад по коридору до сходів. Елла Зелінська бігла їм назустріч і швидко проминула їх. Вона смикнула за ручку дверей до спальні і швидко промовила:
– О, хай йому чорт! Я ж їх усі позамикала.
– Що сталося? – запитала місіс Бентрі.
– Одній людині
