ще довго. На світанку ми невеликою компанією сиділи біля басейну і дивилися, як над річкою сходить сонце. Ми з Еліс сиділи на одному шезлонгу, Фіннеґани – на іншому.
Нарешті Фіннеґани взяли плащі, туфлі і зібралися йти.
– Ми вас проведемо, – сказала Еліс.
Коли ми йшли до машини, у мене виникло відчуття, ніби я знаю цю пару вже багато років. Вони сіли у свій «ламборгіні» – Фіннеґан іще пожартував, що автомобіль він позичив у друга, і тут я згадав про дерев’яну скриньку.
– Ой, я ж забув вам подякувати. Ми мали поговорити про ваш загадковий подарунок.
– Обов’язково поговоримо, – відповів Фіннеґан. – На все свій час.
Його дружина при цьому посміхнулася.
– Завтра ми летимо додому до Ірландії. Я напишу вам, коли ви повернетеся з весільної подорожі.
Отже, свято закінчилося. Два тижні в майже покинутому, але колись суперпрестижному готелі на березі Адріатичного моря, довгий переліт додому, і ось у нас усе вже точнісінько як і раніше, з єдиною відмінністю в тому, що тепер ми одружені. Так кінець це чи тільки початок?
5
Повернувшись із весільної подорожі, ми намагалися не піддаватися настрою, що часто оволодіває людьми після прекрасного свята і відпустки на тихому сонячному курорті. Першого ж вечора після повернення до нашого будиночка у Сан-Франциско я дістав бабусин сервіз, приготував вечерю з чотирьох страв, накрив стіл і запалив свічки. Ми жили разом уже більше двох років, але мені хотілося, щоб подружнє життя відчувалося якось по-іншому.
Я приготував печеню з картоплею за рецептом, який знайшов в інтернеті. Вийшла жахлива бура маса. Треба віддати належне Еліс: вона з’їла все, що було на тарілці, та ще й похвалила. Незважаючи на мініатюрність – навіть у туфлях на височенних підборах зріст Еліс не вище за середній, – вона любить попоїсти. І мені це завжди подобалося. На щастя, бісквіт із шоколадною глазур’ю врятував становище. На наступний вечір я випробував інший рецепт сімейної вечері. Цього разу вийшло краще.
– Я дуже стараюся? – запитав я.
– Мене розгодувати? Можливо, – відповіла Еліс, крутячи курячу ніжку в картопляному пюре.
А потім усе повернулося до звичної колії. Ми замовляли піцу з ковбасою або що-небудь іще з доставкою додому та їли перед телевізором. Якось одного разу, коли ми залпом оглядали сезон серіалу «Чи є життя після дитсадка», телефон Еліс пискнув повідомленням.
– Від Фіннеґана, – сказала вона.
– Що пише?
Еліс зачитала есемеску вголос:
– Дякую за те, що запросили нас з Фіоною на своє свято. Ніщо так не надихає, як прекрасні молодята і гучні весілля. Для нас було честю розділити з вами такий особливий день.
– Що ж, приємно.
– Ми з Фіоною нібито побачили самих себе двадцять років тому. Вона каже, що майбутнього року
