вона сказала мені: «Лені, дитинко, адже ж ти не хочеш цілувати оту брудну рукавичку, правда?» Вона каже мені «ти», немов ми із нею давні подруги, и ще зве мене «Марленхен», як я її попросила. Ще вона мені сказала: «Ти хочеш, щоб ми були подругами, так?» Ми разом були в Ейзенасі, це було божественно. На день народження чоловіка вона купила срібний медальйон на довгому ланцюжку та віддала майстру, щоб той вигравіював на ньому: «Лицар, граф Гарі фон Герсдорф». Вона подарувала мені листок конюшини, який зірвала сама, і я поставила його у срібну рамку під скло. Коли ми їхали до Ейзенаха, потяг потрапив у тунель, і вона взяла мою руку та поклала голову мені на плече. Я негайно розцілувала її руки. Коли ми виїхали з тунелю, на її обличчі світилася посмішка. На зворотньому шляху поруч із нами їхав молодий офіцер. Вона обізвалася до нього: «Граф Візер, чи не так?» Він хотів відрекомендуватися мені, але графиня випередила його: «Граф Візер, це фройляйн фон Лош».
У наступному тунелі я знову поцілувала її руку — і вона дуже розвеселилася. Потім потяг зробив півгодинну зупинку, і вона замовила три пива. Ми багато пили, весело сміялися та жартували про наших спільних знайомих. Вона сказала між іншим: «Марленхен, дивись не сп’яній». Пізніше вони звеліли мені йти додому разом із дружиною вікарія — можливо, хотіли позбутися мене. Згодом я так і сказала їй: «Моя люба графине, я вам більше не потрібна, це ж так?» Вона відповіла «ні», але я впевнена, що насправді — «так».
Ми пішли подивитися музичну комедію «Бідний студент». Я сиділа поруч із нею. Вона була вдягнена у чорний оксамит. Як тільки згасли вогні, я прошепотіла їй на вухо: «Моя люба графине, ви така прекрасна». Вона відповіла: «Тш-ш-ш… От коли ми підемо дивитися “Летючу мишу”, я збираюся бути ще прекраснішою». Двадцять четвертого у графині день народження. Сподіваюся, мені дозволять вдягти білу сукню.
Хоча Йозефіна винайняла кімнати до кінця липня, зненацька вона передумала та повернулася до Берліна. Тітоньки тільки дивувалися: що могло примусити її так стрімко змінити свої плани на літо. Але, звісно, усі вони були надто добре виховані, щоб запитувати про такі речі.
Берлін, 14 серпня 1917 року
Прощання було швидким та болісним. Крім листка конюшини, вона подарувала мені аметист у сріблі. Я написала для неї вірша. Не знаю, що вона про це думатиме. Я зізналася, що кохаю її та підписалася «Марлен». Якби вона не була заміжня, я б зрушила гори з місця, щоб завоювати її серце раніше за цього графа Герсдорфа. Навіть тепер мені хотілося б бути тим графом. Вона не знає про це моє бажання. Вона повернеться сюди у вересні і тоді, можливо, запросить мене піти із нею на скачки — щоб мати когось поруч із собою у якості «боя». Дійсно, у Лібенштайні саме такою була моя роль. Вона також не визнає, що ставиться до нас із Лізель однаково. Це нечесно, бо я обожнюю її, а Лізель — зовсім ні. Вона каже, що Лізель дозволено лише цілувати їй руку, а цілувати плече можу тільки я. Але коли графиня подарувала Лізель підвіску, Лізель поцілувала її у плече, а коли я нагадала графині про це, вона відповіла: «То що ж я могла вдіяти?» Якщо насправді, вона ставиться
