масована пропаганда і цілих двадцять років виховання «нових людей», щоб знову з’явилося достатньо гарматного м’яса для забезпечення нової війни, суттю якої стало тотальне вбивство заради повернення слави. Переможені німці – небезпечний народ.
Берлін, 12 квітня 1919 року
Чому я так відрізняюсь від Лізель та Мутті? Вони обидві такі сухі й розсудливі, а я немов біла ворона поруч із ними. Вчора в театрі Моцарта була прем’єра. Я з таким нетерпінням очікувала на все це — музика, Хенні,— але Лізель, яка нудьгує після своїх екзаменів, так чіплялася до мене, що зрештою я дозволила їй піти зі мною. Для повного «щастя» Мутті теж вирішила піти з нами! От що трапляється, коли людина щаслива та хоче зробити ласку іншим. Я так хотіла бути там сама! Знаю, що моє вбрання та зачіска були вдало підібрані і робили мене дуже вродливою. Якийсь чоловік навіть сказав, що я гарненька, немов лялька, яку хочеться увесь час цілувати. Упевнена, що кілька інших чоловіків, які супроводжували мене до моєї ложі, думали те саме. Один літній чоловік запитав, чи я часом не акторка кіно. Коли підійшла Мутті, я миттю перетворилася на скромнесеньку гарнюню-слухнюню. Як це все ж таки жахливо, коли навколо немає хоча б однієї людини, якій можна довіритись, розповісти про свої почуття — і не почути у відповідь лекцію, як від Мутті. А вона ще каже, що хоче бути найкращою подругою своїм донькам. Цікаво, що б від мене залишилося, якби я колись розповіла їй геть усе? Мені так бракує купи недосяжних речей — це як підліткові бракує першого кохання в школі. Не дуже приємно увесь час перебувати в такому сумному настрої.
2 травня 1919 року
Я закохана. Я відчуваю це вже кілька днів, але не знаю, чи справді я щаслива. От чому я така дурна? Завжди думаю про те, чим це закінчиться, навіть не здатна радіти кільком чарівним моментам, бо увесь час повторюю собі: навіщо навіть починати кохати? Це не триватиме довго, а моєму серцю принесе лише зайвий сум.
Жаль, що я не дуже легковажна. Було б так чудово — радіти кожній миті, не переймаючись майбутнім. Але я так не вмію і лише ускладнюю чиєсь життя замість того, щоб дарувати людині радість упродовж тих небагатьох хвилин, що ми проводимо разом. Чому мене не покохає той, кого мені дозволять покохати у відповідь? Мені якось сказали, що в мене недостатньо гордості та самовладання, коли я когось кохаю. Цей мій щоденник — справжній сентиментальний роман, я пишу в ньому тільки тоді, коли засмучена. Але я не хочу, щоб так було завжди. Можливо, колись у ньому знову з’являться слова про щастя, але я в це не дуже вірю. Хоча ми не можемо знати, що на нас чекає завтра…
Йозефіна, стривожена післявоєнними безумствами, що вирували в Берліні, винайняла будиночок у селі на випадок, якщо знову виникне необхідність евакуювати доньок з міста.
16 червня 1919 року
Здається, щастя знову хоче повернутися до моїх обіймів, немов слухняне дитинча. Я знову закохана, але цього разу все по-іншому: це колишнє кохання з моєї юності — і цим багато сказано. Я
