що, певно, дівчину краще було б перевести з класу професора Райца до іншого викладача. Хоча зауваження Йозефіни збентежило директрису, вона все ж таки вирішила, що невеличкої розмови із зачарованим професором буде досить.
Веймар, 21 жовтня 1920 року
Щойно закінчився урок музики. Мені здалося, що професор Райц чомусь незадоволений мною. Через те, що я роблю? Спочатку, коли я грала відомі мені речі, йому моя гра подобалася, він навіть писав Мутті про це. Тепер, коли я отримала новий матеріал, мій прогрес вже не такий стрімкий, як раніше. Мутті вважає, що він не зможе мене навчити більшого, тому я повинна перейти до професора Фляйша. Вона у цьому нічого не тямить. Якби б я була іншою, або якби б я не була така залежна від задоволень, або якби б я мала дозвіл робити те, що хочу, тоді, можливо, колись я могла б знайти себе. Але ж те, як я живу зараз — багато вправляючись, немов на поденщині, перебуваючи у чужому місці, намагаючись не думати про те, що мене цікавить більш за все,— робить пошуки себе неможливими! Може, у когось стане доброти взяти мене за дружину, і тоді моя кар’єра артистки піде в небуття — я гратиму рік за роком лише для власного задоволення, вдома. У кого стало б сили витримати таке сімейне життя?
Веймар, 14 листопада 1920 року
Приїздила Мутті, і фрау Арнольді доповіла їй про мої гріхи (фліртування) на концерті. Я цього не робила! Але що я можу вдіяти, якщо всюди за мною стежать і кожний мій крок перетворюється на жахливий вчинок? Наразі я граю сонати Генделя. Райц грає зі мною. От якби б поруч зі мною був чоловік, який кохав би мене, я була б йому така вдячна! Яка б щаслива я була, слухаючи його ласкаві, ніжні слова до мене. Ми б разом гуляли осінніми вулицями, тримаючись за руки, милуючись золотою порою року. На деревах загравало б золотом листя…— але насправді все навколо сіре й холодне, а я гуляю вулицями на самоті.
З таким нетерпінням я чекаю на Різдво! Залишилося чотири тижні. Якби моя душа була сповнена щастя, вони б пролетіли стрімко. Не хотіла б я бути кайзером. Мені хотілося б навчитися зупиняти час, але навіть кайзер цього не може зробити.
Невідомо чому, але Лені не знайшла об’єкта для нового кохання упродовж різдвяних вакацій. Зачарований професор дочекався її повернення до Веймара на останній семестр у пансіоні.
Цікаво: чому викладачі музики чоловічої статі такі ласі до романтики? Напевне, це не тільки через вплив гарних мелодій, які вони грають разом із молодими дівчатами, що дійсно створює умови для неминучого виникнення в уяві спокусливих сцен. Є ще й близькість до поважного літнього чоловіка в кімнаті з міцно зачиненими дверима, що також сприяє появі схожих думок у молодої дівчини. Тож і в цій історії настала мить, що мала настати: гарна дівчина зі скрипкою погодилася покласти своє дівоцтво на олтар сонат Генделя. У щоденнику Лені ця знакова подія описана без найменшого почуття страху або якогось визначного відкриття – для неї це стало розчаруванням!
«Він стогнав, важко здіймався та опадав, сопів. Навіть не зняв штанів. Я просто лежала на старій канапі, червоний плюш якої дряпав мене ззаду,
