років його самопроголошена учениця зажила навіть більш гучної слави, ніж він сам або його театральна школа. Через його мовчання казка Лені перетворилася на частину її власної легенди.
Вона багато працювала, бігала геть на всі прослуховування, грала все, що їй пропонували, ніколи не втомлювалася та була здатна витримувати справжні марафони: наприклад, зіграти покоївку в першому акті однієї вистави, промчати містом та з’явитися в образі однієї з «вишуканих дам» на коктейльній вечірці у другому акті іншої вистави. Її дитячі заняття танцями та особлива манера танцювати, схожа на манеру Айседори Дункан, дали їй можливість приєднатися до кордебалету в третьому акті якогось вуличного ревю. Надзвичайна дисциплінованість, засвоєна ще з часів домашнього виховання, дозволяла Лені досягати успіху там, де за інших обставин через недосвідченість та молодість вона могла б опустити руки. Невдовзі помічники режисерів, вражені її досягненнями, почали писати її ім’я – «Марлен Дітріх» – у верхній частині списку акторів будь-якої вистави.
У ті ж часи стрімко розвивалось її вміння добирати вбрання, що відповідало ролі. Якщо Марлен Дітріх вважала, що неперевершено виглядає у вечірній сукні в крихітній ролі вечірньої гості, то ця сукня обов’язково мала опинитися на вішалці у її шафі замість того, щоб повернутися до костюмерної. У цьому бузтурботному злодійстві вона далеко випередила свій час. До епідемій голлівудської клептоманії, коли зі знімального майданчика додому тягли геть усе, що не пригвинчене та не прибите, лишалося ще багато років.
Марлен залишала собі навіть рукавички, що пасували до різних ролей. Для ролі «вмираючої від голоду продавчині сірників на розі вулиці» вона мала ідеальну пару – із безліччю дірок та дірочок і відрізаними пальцями. Повія? Тоді це мали бути червоні сітчасті рукавички до ліктя, трохи зношені. Білі лайкові рукавички годилися благородній дамі; чорні, знов-таки лайкові, вона вдягала, коли грала жінок середнього класу. У її шафі можна було знайти шарфи, шалі та боа усіх відтінків, будь-якої якості та розміру. Десятки сумочок і безліч інших необхідних речей, які миттєво визначали статус та характер їхньої хазяйки.
А капелюхи? Скільки ж у неї було тих капелюхів!
Берлін
ДО 1922 РОКУ Марлен оббігала Берлін уздовж і впоперек та зіграла безліч дрібних жіночіх ролей, що їй пропонували. Вона мала силу-силенну енергії, самовідданості та незламної самодисципліни, а також найрізноманітнішу «приватну костюмерну». І було лише питанням часу, щоб ця вигадлива спеціалістка з самозабезпечення із чарівним обличчям опинилася в обіймах такої ж молодої, як і вона, кіноіндустрії.
На околицях Берліна, немов гриби після дощу, починали зростати кінокомпанії. Будь-яке покинуте складське приміщення за якийсь тиждень могло перетворитися на фабрику вироблених поточним способом мрій. Місцевий клімат не обдарував тутешніх мешканців розкішшю
