у великодню неділю в соборі Святого Петра.
Почувши, що потрібна актриса для малесенької ролі «коханої» у якомусь другорядному фільмі, вона припустила, що це, скоріш за все, має бути дама півсвіту. За переказами було відомо, що ця пані не дуже невинно чиста, тож Марлен прикрасила своє гарно збудоване тіло напівпрозорою сукнею-флапером[24], натягла довгі полиново-зеленого кольору рукавички й туфлі на високих підборах, що пасували до них. На той випадок, якщо «кохана» раптом виявиться першою-ліпшою «дівчиною з вулиці», вона прихопила зі своєї колекції боа із заношеного пір’я. Вдягнена таким чином у вбрання «коханої», вона стояла поряд із іншими молодими обдаруваннями, чекаючи, поки асистент режисера зробить вибір.
Рудольф Зібер пізніше зазначав, що саме ті рукавички незрозумілого кольору й фасону змусили його кинути погляд на дівчину, якій судилося стати його дружиною.
– Вона мала такий сміховинний вигляд у тому вигаданому нашвидкуруч прикиді! – згадував він.– І здавалася дитиною, яка вдає з себе дорослу. Мені кортіло розреготатися. Звісно ж, я стримався. Я дав їй роботу. Навіть під тим мотлохом, що вона на себе начепила, було ясно: ця дівчина створена для ролі Люсі.
А ось Марлен:
– Я не могла повірити, що він дивиться на мене! Він був такий вродливий! Його світле волосся сяяло. Він був одягнений, наче англійський лорд на прогулянці у власному маєтку. Якийсь асистентик режисера – у справжньому твіді? У наступну мить я відчула, що вже закохалася в нього! Ту роль я грала у шифоновій сукні – «моя» дівчина виявилася зовсім не вульгарною. У фільмі був зайнятий навіть Еміль Яннінгс[25], але ми з ним так і не зустрілися: моя роль була дуже маленькою, і я не мала перебувати на знімальному майданчику надто довго.
Коли Руді зробив Марлен пропозицію, вона прийняла її навіть не роздумуючи, цілком упевнена, що нарешті зустріла того, про кого мріяла усі ці роки – із ким вона «увійде в осінь, тримаючи одне одного за руки».
Мати була невдоволена цією звісткою. Йозефіна плекала надії на «дійсно добрий шлюб» для своєї красуні-доньки, але скажена повоєнна інфляція з’їла накопичене для неї придане, а сталі зв’язки між аристократичними родинами зробилися такою ж згадкою про минуле, як і кайзер. Укласти шлюб, хай навіть із чесько-австрійським католиком, все ж краще, ніж залишити Лені блукати в самотності серед тих «циганів». Йозефіна на всіх акторів дивилася, як на кочовий табір безпорадних злодіїв, які тільки й вміють, що грати на бубні. Якщо цей чоловік справді кохає Лені, Господь надасть йому сил приборкати її дику романтичну натуру.
Саме тому Йозефіна вирішила допомогти незнайомцеві, якого обрала її донька.
Лені хотілося поїхати на власне весілля – до Меморіальної церкви кайзера Вільгельма – у відкритому екіпажі, запряженому кіньми. Їй здавалося, що це виглядатиме дуже романтично: біла фата плещеться позаду
Сукня 20-х років із відкритим верхом та заниженою лінією талії. На той час вважалася непристойно короткою – довжиною до коліна.
Німецький актор та продюсер, який першим в історії отримав «Оскар» за кращу чоловічу роль. У 1914–1920 рр. працював у Німецькому театрі Макса Рейнгардта.
