коли увійшла Мутті. Вона почала з ними розмовляти, і з’ясувалося, що серед них є полковник, який знає дядечка Віллі, тож наступної миті я вже сиділа за столом із трьома ввічливими офіцерами та пригощалася морозивом і шоколадним печивом, що вони привезли з собою. Вони запитали про мою адресу та поцікавились, чи можна мене відвідати. На жаль, їхній пароплав вирушав о восьмій ранку. Цікаво, чи ж вони дотримають обіцянки писати мені?
Усюди жебраки-інваліди. Молоді люди з омертвілими обличчями та спустошеними очима без натяку на будь-які почуття. Зігнуті постаті з порожніми штанинами та рукавами, що коливаються на вітрі. Непотрібні частини одягу пришпилені великими англійськими булавками – відзнаками їхньої хоробрості. На кожному розі, у кожній країні вони, переставляючи милиці та стукаючи по бруківці палицями, створюють ритм самотнього відчаю. В Англії вони торгують олівцями. У Франції – шнурками. У Берліні замість шарманщиків жебрають їхні мавпочки.
17 вересня 1919 року
Шпрінгеберг нас повністю задовольняє. Ми вирушаємо туди по неділях і повертаємося по понеділках. Серед тижня майже усе, про що ми розмовляємо, це лише — як воно «там». Мене там люблять, тому що я для них все ще новенька та у моді. Наразі вони всі втрачають розум через мене. У тому числі Еріх Шупп — той, що підлітком був у мене серйозно закоханий, та Пауль Ботхен — він старший та мужніший. Я добре ставлюся до Еріха, але ніяк не можу обрати одного з них. По суботах та неділях я дарую та отримую стільки поцілунків, що вистачає до наступних вихідних. Мені має бути дуже соромно. Усі, хто мене знає, кажуть одне й те саме, якщо я питаю їхню думку щодо мене: я створена для поцілунків та веселощів, але боронь боже когось від одруження зі мною! Ось результат моєї поведінки — перш за все того, що я так легко дозволяю себе цілувати. Звісно, за що мене поважати? Я нічого не можу із цим вдіяти. Я не винна в тому, що моя романтична натура не знає обмежень. Хтозна, коли я зупинюся. Сподіваюся, що врешті-решт знайдеться чоловік, який з доброти душевної одружиться зі мною і зробить це дуже швидко, поки не встигне багато дізнатися про мене. У місті наразі йде фільм із назвою «Напівдіви». Кажуть, що для молодих дівчат з так званого вищого світу, які рано дорослішають, типово жадати еротичних пригод. Вони спокушають чоловіка і дають йому майже все, що йому потрібно,— «tout, крім ça»[21]. Вони граються з вогнем, доки не згорять самі, а потім сміються з цього. Це наче про мене сказано. Досі мені вдавалося знайти сили, щоб сказати «ні», коли доходило до найгарячішого моменту. Але вимовляти це «ні» стає дедалі важче. Вони всі однакові: всі кажуть, що «більше не можуть себе контролювати». Це вже не юнацька закоханість. Її час минув. Принаймні для мене її вже було б недостатньо. Як чудово було б просто кохати, ні про що не думаючи! Але це майже недосяжно.
Відчувши, що ситуація ускладнюється, Йозефіна нарешті здійснила свою погрозу й наказала доньці збирати речі та їхати до пансіону. Її помилкою було те, що вона обрала пансіон у Веймарі – найромантичнішому місті,
Від фр. «усе, крім цього».
