підводиться з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
– До побачення, на все добре! Я обміркую вашу проблему, – щиро мовить Наталя.
Вона дивиться йому вслід.
У кафе пахне гострими приправами.
Вона впоралась із десертом і ще посиділа за столом, спостерігаючи за відвідувачами.
Із пісні
Щойно солодким як мед наїдком усі вдовольнились,
Світлий почав говорить Одіссей, у нещастях незламний:
«Вийде хай глянути хтось, чи не близько вони вже
підходять».
Так він сказав, і підвівсь тоді Долія син, як звелів він.
Вийшов, і став на порозі, і всіх уже близько побачив.
Напередодні в робочій поштовій скриньці Наталя знайшла листа від Валерія Петровича. Ззовні, з коридора, долинали звичні звуки – телефонні передзвони, голоси студентів, лункі на віддалі й високі зблизька, човгання, сміх, гуркотнеча. Валерій Петрович запрошував її до себе завтра вдень у будівлю на Кузнецькому, за скособоченим революційним пам’ятником.
Табличка на дверях, оббитих потертою штучною шкірою, прямокутник із товстого скла, блякло-золоті літери на чорному тлі, лише ім’я, без посади. Кабінет заставлений різьбленими дерев’яними меблями, важкими шафами-сейфами, на столі – мідний лев, на полиці – фото четвірки балерин: руки з’єднані, голови повернуті, лівий носок упирається в праве коліно – шерег м’яких знаків перед бурею, тихше, тихше, помовчимо.
Стильно вдягнений чоловік сидів у кріслі біля вікна. Аромат туалетної води, сорочка із запонками, чорний перстень, шийна хустка.
– Дякую, що прийшли, погодилися попрацювати на мене, – каже Валерій Петрович.
Окуляри в товстій оправі гасять зміїний погляд. Усмішка розтягує щоки, прикриває очі майже повністю.
Наталя підтверджує, вона готова.
– Познайомтесь, Наталю Володимирівно. Це мій давній друг, Ніколя Шарометєв. Ніколя, Наталя Володимирівна чудово розмовляє французькою, ви можете не переходити на російську. Утім, Ніколя добре розуміє російську. А от із російською письмовою в нього труднощі. Тут, Наталю Володимирівно, нам потрібна ваша допомога.
Потиск руки в Ніколя міцний, надійний, спонукає до щирих взаємин. Наталя по-дурному всміхається, її рука трошки волога, вона поспішала.
– Так от, Ніколя має питання, – Валерій Петрович стає серйознішим і підсуває до неї роздрук. – Питання стосується радянських розвідників у Франції в тридцяті роки, двадцятого, звісно, століття. Розумієте, батько Ніколя виховувався в прийомній родині.
Наталя старається приховати подив. З вигляду Ніколя скоріше можна припустити, що в його замку висять портрети предків до тридцятого коліна, починаючи з конюха Карла Великого.
– Мати його батька, бабуся Ніколя, – продовжує Валерій Петрович, – залишила немовля на руках доглядальниці, коли виїхала до Росії. Батько знав, що вона була в групі радянських
